Але мій дебелий хлопчак дуже мене цікавив; нема сенсу заперечувати. А після того, що він зі мною зробив у своїй камері, цікавість моя зросла стократ.
Того вечора, перед тим як піти з роботи, я домовився з Бруталом, що він прикриє мене наступного дня, якщо я трохи запізнюся. А прокинувшись уранці, я поїхав на північ, у Тефтон, округ Трапінґус.
— Щось мені не дуже подобається, як ти переймаєшся цим Коффі, — сказала мені дружина, вручаючи пакунок із наготовленим обідом (Дженіс ніколи не була прихильницею придорожніх забігайлівок, де продавали гамбургери; вона казала, що в кожній із них чигає шлунковий біль). — Поле, на тебе це зовсім не схоже.
— Я не переймаюся ним, — відповів я. — Просто цікаво, от і все.
— Досвід підказує, що одне призводить до іншого, — ущипливо промовила Дженіс і зі смаком сердечно цмокнула мене в губи. — Вигляд у тебе набагато кращий, хоч на цьому спасибі. Бо ти змусив мене понервувати. Не боляче вже пісяти? Вилікувався?
— Вилікувався, — підтвердив я й вирушив у путь, наспівуючи пісеньки на кшталт «Ось, Джозефіно, моя крилата машина» [35] «Come, Josephine, in my flying machine» — популярна пісня 1910 року.
і «Ми при грошах» [36] Пісня з фільму «Золотошукачі» 1933 року (кінокомпанія «Ворнер Бразерз»).
, щоб не нудьгувати.
Спершу я навідався в офіс «Тефтон Інтеллідженсер», і там мені повідомили, що Берт Гаммерсміт, той чоловік, якого я шукав, найпевніше, зараз в окружному суді. У суді мені повідомили, що Гаммерсміт був, але поїхав, коли через прорив труби перенесли засідання — розгляд справи про зґвалтування (на шпальтах «Інтеллідженсера» той злочин називатимуть «нападом на жінку», бо саме так усе й відбувалося, доки на сцену не вийшли Рікі Лейк і Карні Вілсон). Гадали, що він поїхав додому. Як туди доїхати, я спитав на путівці, такому нерівному й вузькому, що з острахом наважився рушити ним на своєму «форді». І знайшов-таки того, кого шукав. Гаммерсміт написав більшість репортажів із суду над Коффі, і саме від нього я й почув більшу частину деталей про те нетривале полювання, коли упіймали Коффі. Деталей, яких «Інтеллідженсер» вирішив не друкувати, бо вони були надто бузувірськими, ось що я маю на увазі.
Місіс Гаммерсміт була молодою жінкою зі змученим гарним обличчям і руками, червоними від господарського мила. Вона не поцікавилась, у якій справі я приїхав, просто провела мене через будиночок, яким ширилися апетитні пахощі випічки, на задній ґанок, де з пляшкою газованки в одній руці та нерозгорнутим журналом «Ліберті» на колінах сидів її чоловік. За будинком було маленьке подвір’я, не рівне, а трохи положисте. На дальньому його кінці скублися через гойдалку і сміялися двоє дітлахів. З ґанку годі було розібрати, якої вони статі, але мені здалося, що то хлопчик і дівчинка. Може, навіть двійнята, що змушувало по-новому подивитися на роль їхнього батька (хай там якою незначною вона була) у судовому процесі над Коффі. Трохи ближче, як острівець посеред загидженого клаптя голої, втрамбованої на вигляд землі, стояла собача буда. Песика ніде не було видно; днина знову була несезонно гарячою, і я здогадувався, що він кимарить усередині.
— Берте, гості до тебе, кумпанія вам буде, — сказала місіс Гаммерсміт.
— То добре, — він позирнув на мене, глянув на дружину і знову перевів погляд на малечу, біля якої явно перебувало його серце. То був худорлявий чоловік, ледь не хворобливо худорлявий, наче щойно почав одужувати після важкої недуги, з поріділим волоссям. Дружина несміливо торкнулась його плеча червоною, набряклою від прання рукою. Він не подивився, не торкнувся її своєю рукою, і за мить жінка руку прийняла. У мене виникло скороминуще враження, що вони більше схожі на брата й сестру, ніж на чоловіка й дружину. Йому дістався розум, їй — гарна зовнішність, але жоден із них не уник якоїсь основоположної подібності, спадковості, від якої нікуди не дінешся. Однак згодом, уже дорогою додому, я зрозумів, що вони зовсім не були між собою подібні; схожими одне на одного їх зробили наслідки стресу і тривкої журби. Аж дивно, як біль позначається на наших обличчях і надає їм родинних рис.
Вона спитала:
— Ви хочете щось випити, містере…
— Еджкомб. Пол Еджкомб. Дякую. Прохолодний напій — було б чудово, мем.
Жінка зайшла всередину. Я простягнув руку Гаммерсміту, той коротко потиснув. Його рукостискання було млявим і холодним. Він так і не відвів погляду від дітей, що гралися в глибині двору.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу