Стивен Кинг - Зелена миля

Приблизно за п’ять хвилин після початку я поклав олівець і пішов у ватерклозет, що прилягав до кабінету, щоб відлити. Нагальної потреби не було, але я подумав, що непогано було б перевірити відчуття. Стоячи над унітазом і чекаючи, коли поллється сеча, я відчув упевненість у тому, що біль буде такий самий, як і вранці, нестерпний, наче каналом донизу проходять крихітні скалки товченого скла; що Коффі лише загіпнотизував мене, та й усе. І від цього мені б полегшало — усупереч болю.

Та тільки болю не було, а в унітаз потекла прозора рідина, без жодних ознак гною. Я застебнув ширіньку, потягнув за ланцюг зливного бачка, повернувся до столу чергового і знову сів.

Я знав, що сталося; знав, напевно, навіть тоді, коли намагався себе переконати в тому, що мене загіпнотизували. Я пережив зцілення, автентичне «Славте Ісуса, Господь-бо Могутній». У дитинстві я ходив до баптистських і п’ятдесятницьких церков (до тих чи інших, залежно від примх матері та її сестер певного місяця), тому історій про «Славте Ісуса, Господь-бо Могутній» і чудесні зцілення чув дуже багато. Я не в усі вірив, але багато моїх знайомих вірили. Героєм однієї з таких історій був Рой Делфайнз, який жив із сім’єю десь за дві милі дорогою від нас, коли мені було років із шість. Делфайнз відрубав маленькому синові пальчик сокирою. Це лихо сталося на задньому дворі, коли хлопчик несподівано ворухнув рукою, якою тримав на колоді дровиняку, поки тато її розрубував. Рой Делфайнз розповідав, що тієї осені та зими він практично протер колінами килим — і навесні пальчик у малого відріс. Навіть із нігтем. Я повірив Рою Делфайнзу, коли він свідчив про це на четвергових радіннях. У його словах була якась проста неприкрита щирість, коли він стояв і розповідав, тримаючи руки глибоко в кишенях робочого комбінезона, і годі було йому не повірити. «Йому свербіло, коли тамтой палець поліз, не спало дитя ночами, — звірявся Рой Делфайнз, — але воно знало, шо це Господня сверблячка, і хай вона буде». Славте Ісуса, Господь-бо Могутній.

Історія Роя Делфайнза була однією з багатьох; чудеса і зцілення були традицією часів мого зростання. Я виріс, вірячи у грі-грі (тільки ми це вимовляли «гріс-гріс», щоб римувалося з «кіс-кіс»), воду з гнилого пенька від бородавок, мох під подушкою, щоб полегшував біль від втраченого кохання, і, авжеж, у те, що ми називали марою. Але я не вірив, що Джон Коффі — чаклун вуду. Я дивився йому в очі. А що ще важливіше — відчував його доторк. Ніби доторк якогось дивного і прекрасного лікаря.

Я ж поміг, правда?

Ці слова дзеленчали у мене у вухах, наче уривок пісні, що причепилась і ніяк не можеш її позбутися, чи слова якогось закляття.

Я ж поміг, правда?

Та тільки це не він поміг. Господь поміг. Оте «я» Джона Коффі можна було списати радше на невігластво, ніж на гординю. Але я знав — вірив у це, принаймні, — що чув про зцілення в тих церквах Славіння Ісуса, Господь-бо Могутній, молитовних куточках у соснових лісах, які так обожнювали мої тітки і двадцятидворічна мати: від цілителя чи зцілюваного ніколи нічого не залежить, лише Господь Своєю волею зцілює. Для людини радіти тому, що хворий одужав, — це нормально, цілком очікувана річ. Але зцілений має обов’язок поставити питання, чому це сталося, — поміркувати про волю Господню й ту надзвичайну милість, яку Він явив, щоб здійснити волю Свою.

Чого хотів від мене Бог у цьому разі? Чого Він міг потребувати аж так невідкладно, щоб вкласти цілющу силу до рук убивці дітей? Щоб я був у блоці, а не трусився вдома в ліжку, хворий, як собака, смердячи сіркою, що сочилася б з усіх пор? Можливо; мені варто було пильнувати у блоці, бо Дикий Білл Вортон міг ще якогось дикунса показати, а Персі Ветмор — утнути якусь дурну й потенційно руйнівну херню. Що ж, гаразд. Хай буде так. Я триматиму очі розплющеними… а рот на замку, особливо про чудесні зцілення.

З того, що я вже набагато краще виглядаю й говорю, ніхто не мав особливо дивуватися; я всім навколо розповідав, що потроху вичухуюсь, і до того дня сам у це щиро вірив. Я навіть начальникові Мурзу казав, що одужую. Делакруа щось бачив, але я гадав, що він триматиме писок стуленим (від страху, що Джон Коффі зачаклує його за непослух). Що ж до самого Коффі, то він, певно, вже про все забув. Зрештою, він був лише провідником, а щойно перестав дощ, жодна дренажна труба у світі вже не пам’ятає воду, яка по ній текла. Тому я постановив собі мовчати на цю тему, як риба, навіть не здогадуючись, як скоро мені доведеться виповісти цю історію й кому я її розказуватиму.