Стивен Кинг - Зелена миля

Неначе бажаючи підтвердити це, він ще раз повільно хитнув головою, а потім улігся обличчям до стіни, підклавши під ліву щоку, як подушку, складені долоні. Його ноги звисали з краю ліжка на рівні гомілок, але він цим не переймався. Сорочка ззаду задерлася, і моїм очам відкрилися шрами, що хрест-навхрест перетинали спину.

Я вийшов із камери, прокрутив ключі в замках, а тоді став обличчям до Делакруа, який приклеївся до ґрат на протилежному боці коридору, огорнувши їх руками й занепокоєно дивлячись на мене. А може, навіть з острахом. Містер Джинґлз сидів у нього на плечі, й тонесенькі вусики сіпалися, наче ворсинки.

— Що той темнявий вам робити? — спитав Делакруа. — То бути якесь грі-грі? [33] Талісман вуду чи амулет для захисту власника від зла чи на щастя.

Промовлене з тим кейдженським акцентом, «грі-грі» римувалося з «пі-пі».

— Деле, я не розумію, про що ти говориш.

— Диявол! Не знати ви! Погляніти на себе! Усе змінено! Навіть ходити по-іншому, начальнику!

Моя хода, мабуть, і справді змінилася. У паху розливалося блаженство спокою, відчуття тиші, таке виразне, що межувало з екстазом. Мене зрозуміє кожен, хто потерпав від сильного болю, а потім вилікувався.

— Деле, все гаразд, — наполягав я. — Джону Коффі жахіття наснилося, от і все.

— Він грі-грі! — обурено вигукнув Делакруа. На верхній губі в нього розсипалися бісеринки поту. Він бачив небагато, але навіть побаченого вистачило, щоб перелякати його до смерті. — Чаклун вуду!

— Чому ти так вирішив?

Делакруа зняв рукою мишу з плеча. Огорнув її пальцями в долоні й підніс до обличчя. З кишені витяг рожевий кавалок — один зі своїх м’ятних льодяників. Простягнув його, але миша спершу проігнорувала, натомість витягуючи шию до Делакруа, нюхаючи його віддих так, як хтось міг би втягувати носом аромат букету квітів. Очиці — краплинки нафти — звузилися й заплющилися з виразом, близьким до екстазу. Делакруа цьомнув мишу в носа, і миша дозволила себе цьомнути. А потім узяла запропоновану цукерку й заходилася енергійно гризти. Хвильку помилувавшись, Делакруа підвів погляд на мене. І раптом до мене дійшло.

— Тобі мишак сказав? — спитав я. — Правильно?

— Oui [34] Так ( фр. ). .

— Так само, як нашепотів своє ім’я.

— Oui, на моє вухо нашепотіти мені.

— Деле, лягай, — сказав я. — Перепочинь. Усе це перешіптування, певно, таке виснажливе.

Він сказав ще щось — мабуть, звинуватив мене в тому, що я йому не вірю. Але його голос знову долинав наче з великої далини. І, повертаючись до столу чергового, я вже не те що йшов — я летів чи, може, навіть не рухався, а камери просто пропливали повз мене з обох боків, як кіношні декорації на прихованих коліщатках.

Я почав сідати, як звичайно, але на півдорозі коліна підігнулись і я гепнувся на сидіння стільця. Якби стільця піді мною не було, то гепнувся б прямо на підлогу, без жодних варіантів.

Я тупо сидів, прислухаючись до відчуття тиші в паху, там, де якихось десять хвилин тому палахкотіла лісова пожежа. «Я ж поміг, правда?» — сказав Джон Коффі. І то таки була правда, її підтверджувало моє тіло. Але душевний спокій — це вже зовсім інша річ. У цьому він зовсім не поміг.

Мій погляд упав на стосик форм під жерстяною попільничкою, яку ми тримали в кутку столу. «РАПОРТ ЧЕРГОВОГО» було видрукувано вгорі, а майже на середині аркуша йшов порожній блок із підзаголовком «Доповідь про всі незвичайні випадки». У цьому блоці я збирався описати барвисте і сповнене екшену прибуття Вільяма Вортона. Але що, як я опишу також і те, що зі мною сталося в камері Джона Коффі? В уяві я вже бачив, як беру олівець — той, кінчик якого вічно лизав Брутал, — і пишу одне слово великими літерами: ДИВО.

Це мало би бути кумедним, але я не всміхнувся. Зненацька мною опанувала впевненість, що я зараз розплачуся. Я затулив обличчя долонями, затиснув рот, щоб жоден схлип не вирвався (не хотів ще раз налякати Дела, бо він потроху вже заспокоювався), але ридань не було. Так само, як і сліз. Трохи так посидівши, знову опустив руки на стіл і склав їх одна на одну. Я не знав, що відчуваю, і в голові пульсувала єдина чітка думка — бажання, щоб ніхто не зайшов у блок, доки я трохи не опаную себе. Бо боявся того, що люди могли побачити на моєму обличчі.

Я підтягнув до себе поближче форму рапорту. Зачекаю, коли ще трохи заспокоюся, і тільки потім візьмуся писати про те, як наша остання вередлива дитина ледве не задушила Діна Стентона. Але тим часом можна позаповнювати різні бюрократичні бздури. Я думав, що мій почерк матиме дивний — непевний — вигляд, але слова виходили більш-менш звичайними.