Стивен Кинг - Зелена миля

— Начальнику? — озвався він.

— Що таке, здорованю?

— Я маю вас побачити.

— А зараз ти хіба не бачиш мене, Джоне Коффі?

На це він не відповів, тільки й далі уважно вивчав мене своїм чудернацьким вологим поглядом. Я зітхнув.

— Зачекай секунду, здорованю.

Я подивився на Делакруа — той стояв біля ґрат своєї камери. Ручний мишак, Містер Джинґлз (Делакруа всім і кожному розказував, що це він навчив Містера Джинґлза виконувати різні трюки, але ми, наглядачі Зеленої милі, були одностайні — Містер Джинґлз навчився сам), невтомно перестрибував з однієї простягнутої руки Делакруа на другу, ніби акробат, що виконує стрибки на платформах високо над центральним кільцем. Очі в нього були вибалушені, прищулені вушка лежали на довгастому бурому черепі. Сумнівів бути не могло — на мишу так впливала нервозність хазяїна. На моїх очах Містер Джинґлз збіг донизу холошею штанів Делакруа й перебіг камеру до того місця біля стіни, де лежала яскраво розмальована котушка. Підкотивши її до ноги Делакруа, мишак із надією на нього поглянув, але дрібний кейджен не звернув уваги на свого друга, бо йому було не до того.

— Начальнику, що статися? — спитав Делакруа. — Хто поранили?

— З усім повний порядок, — запевнив я. — Наш новоприбулий розбуянився, мов той лев, але тепер спить, мов ягня. Добре те, що добре закінчується.

— Ще не кінець, — Делакруа подивився на той бік Милі, де була камера Вортона. — L’homme mauvais, c’est’vrai! [32] Погана людина ( фр. ).

— Що ж, — сказав я. — Ти, Деле, головне не засмучуйся. Тебе ніхто не змусить із ним стрибати через скакалку на подвір’ї.

У мене за спиною зарипіли пружини — то Коффі підвівся з ліжка.

— Начальнику Еджкомб! — покликав він знову. Цього разу наполегливіше. — Я маю з вами поговорити!

Я обернувся до нього, думаючи: «Добре, нема питань, розмови — це якраз моє діло». І намагаючись не тремтіти, бо тепер мене вже лихоманило від холоду, морозило від гарячки, як це іноді буває. Усе тіло, крім паху, який, здавалося, розрізали скальпелем, насипали всередину розжареного вугілля і знову зашили.

— То говори, Джоне Коффі, — я щосили прагнув, щоб мій голос лунав легко й невимушено. Вперше за весь час, відколи Джон Коффі з’явився в блоці Е, він здавався присутнім, насправді присутнім поміж нас. Майже нескінченні струмочки сліз у кутиках очей спинилися, принаймні на якийсь час, і я розумів, що він бачить того, на кого дивиться, — містера Пола Еджкомба, головного вертухая блока Е, а не якусь місцину, до якої волів би повернутися й виправити те звірство, яке скоїв.

— Ні, — сказав він. — Ви маєте сюди зайти.

— Ой, та ти ж знаєш, що мені не можна, — все ще вдавано-невимушеним тоном промовив я, — поки що ні. Я зараз тут сам-один, а ти важиш більше за мене тонни приблизно на півтори. Одна заваруха в нас сьогодні вже була, на один день досить. Доведеться нам потеревенити через ґрати, якщо не заперечуєш, і…

— Прошу вас! — Він так міцно стиснув ґрати, що поблідли кісточки пальців, а нігті то й узагалі побіліли. Обличчя видовжилося від страждань, ті дивні очі пронизували нагальністю, якої я не міг збагнути. Пам’ятаю, подумав тоді, що міг би збагнути її, якби не був такий хворий. А це вже дало б мені змогу допомогти йому зрештою. Коли знаєш, чого потребує людина, то знаєш і саму цю людину, найчастіше це так. — Прошу вас, начальнику Еджкомб! Ви мусите зайти!

«У житті не чув більшої дурниці», — подумав я, і тут до мене дійшла ще більша дурниця: я збираюся зайти. Я зняв ключі з пояса й перебирав їх у пошуку тих, що відмикали камеру Джона Коффі. Він міг підняти мене й переламати, мов суху галузку, навіть того дня, коли я почувався прекрасно, а то був явно не той день. Та все ж я збирався зайти. Сам-один і менш ніж за півгодини після наочної демонстрації того, до чого доводять тупість і розхлябаність у роботі із засудженими вбивцями, я збирався відімкнути камеру чорношкірого велетня й сісти коло нього на ліжку. Якби хтось про це дізнався, я міг вилетіти з роботи, хай навіть Коффі не втне ніякого шаленства, але я все одно збирався зайти.

«Зупинися, — наказував я собі, — Поле, зупинися зараз же, на цьому місці». Але я не спинився. Одним ключем відімкнув горішній замок, другим — нижній і відсунув двері вбік.

— Знаєте, начальнику, може, це не такий уже добрий ідея, — заговорив Делакруа таким знервованим і манірним голоском, що за інших обставин я б не витримав і розсміявся.

— Ти турбуйся про свої проблеми, а я потурбуюся про свої, — не озираючись, сказав я. Погляд моїх очей прикипів до Джона Коффі, та так міцно, що не відірвати. Я почувався немов під гіпнозом. Власний голос долинав до вух наче відлуння з довгастої долини. Чорт забирай, мабуть, я таки був під гіпнозом. — Лягай собі, перепочинь.