Васіль Ткачоў: Булачка

З нагоди побудови хліва Лизавета добре почастувала зятя чаркою, а поки він їв-пив, привела корову з колгоспної ферми, зачинила: нехай привикає до нового місця. Вона б, може, й привикла, але якраз поблизу хліва по сільській вулиці гнали з пасовища череду, корова почула знайоме микання і кинулася до своїх, несучи на рогах і спині увесь той хлів...

Добре, що зять іще не встиг до міста поїхати– нехай побачить, який він хлів зробив.

– Тьфу!– плюнула Лизавета.

– А ось для курей самий раз було б,– помірковано сказав Мирончик і пошкрябав за вухом цвяхом: це все, що залишилося від хліва.– Матеріал, розумієте, слабенький... Для бутафорського хліва– так, підходить, а ось на більше... пробачте. Пробачте – не тягне. Це й рогуля довела. Купляйте курей.

– А якщо кури злетять, зятьку, раптом з твоїм хлівом, що тоді?– сумно усміхнулася Лизавета і взяла під руку зятя, повела з городу...

Приїхали в село артисти. На сцені людей потішають, аж у тих сльози на щоках блищать. І голова колгоспу, звичайно суворий та насуплений, мов індик, цього разу не ховається – витирає й витирає хусточкою вологу на обличчі, а живіт труситься в нього, ніби боксерська груша від міцних ударів.

У антракті голова поманив до себе пальцем завідуючого клубом Мамоньку. Поділилися враженнями. Вистава ж, відомо, подобається. Комедію всі люблять. Тим більше сільську.

– Це добре, – сказав голова. – А ось про квіти ми забули. Артисти заслуговують, щоб їм піднести букет. Треба організувати.

– Будуть, будуть квіти! – запевнив Мамонька. – Це ми в мить! Простіше простого! – і він покликав молодого кіномеханіка Кольку Терешка: – Де хочеш, там і діставай, але щоб до кінця вистави квіти були!

– Нарву, – ліниво пообіцяв кіномеханік.

Він і нарвав цілий оберемок квітів. Під вікном своєї хати ростуть– проблеми великої нема. Несе Колька Терешко квіти, вдихає приємний їхній запах, а назустріч якраз його кохана, дочка голови Катька, вона в городі вчиться, і ось приїхала останнім автобусом.

– Ой! – плеснула руками Катька, зашарілася вся. – Що це з тобою, Колько, зробилося? Не пізнаю. Правда. Ти й не ти. Перший раз мене зустрічаєш і з таким гарним букетом. Квіти... це мені?

– Ну а кому ж! – через силу посміхнувся Колька і протягнув Катьці букет, за що одержав коротенький поцілунок у щоку.

А в клубі вже скінчилася вистава. Голова, стоячи на авансцені і стримуючи хвилювання, погрозливо дивився на завідуючого клубом Мамоньку, той шукав очами кіномеханіка Кольку Терешка, уявляючи, що з ним він зробить, коли зустріне...

Тепер у селі, коли хто з чоловіків піде за чим-небудь і вернеться з пустими руками, жінки не проминуть ущипнути: «Тебе, одоробло старе, посилати усе рівно, що Кольку- кінщика за букетом!»

На курорт Приймак їздив іще за Хрущова, « у дівках», як любить він казати. Збираються, буває, сільскі чоловіки на призбі в кого-небудь, просять Приймака:

– Розкажи, Василю, як ти на курорт їздив.

– А що розказувати?– Приймак трохи упирається, а потім зриває з голови картуз, кладе їого на коліно, прилизує долонею розпатлане волосся.– Що було, те було. Їздив. Ага. Добре там. Дерева такі красиві ростуть... от забув, як звуться... але голки довгі і не колються, холера.

– Ти нам не про голки,– хто-небудь з чоловіків перериває Приймака.-- Ти нам краще про жінок... Не одну, певно, збив з пантелику?

Приймак усміхається:

– Було... Брехати не стану. Їх там, чоловіки, любого калібру. Одна до мене причепилася-- проходу не давала. А я за дерево сховався, руками махаю: геть, геть, не підходь, а то кричати буду! Де тут дільничний? Мо заразу яку хоче передати з того курорту? І не дався. А вона: « У мене путівка горить!» А я що тобі – пожежник?

Чоловіки дружно сміються. Мо вдесяте слухають вони Приймака, і кожного разу сльози на очах...

Переклад на українську мову Олени Кобзєвої.