Альбий Шудря - Албі бек

– Ти гадаєш, це нормальне соло? Щось я не впевнений, – нерішуче вимовляв Володя, коли завершувався наш черговий музичний сейшн.

– Ні, ти ж класний гітарист! – не вгамовувався я.

Тоді Володя виголошував свою улюблену фразу:

– Та я знаю…

Ці слова з певною інтонацією в Косові можуть означати тільки одне – глибокі сумніви. А як же не сумніватись? Зазвучати фірмово можна тільки з добрими „апаратами”. Тобто з потужним і гарним звуком, від якого мурашки біжать по спині і знаного як „моща”!

* * *

Доля зглянулась над нами. Незабаром до нас докотилися чутки про сільський клуб у Смодному. Там заправляв справжній газда Юрович. Завклубом стягнув до свого закладу гори підсилювальної апаратури. З таким арсеналом можна було спробувати грати справжній рок. Проблема була тільки в тому, що рок Юрович не любив. Тому свої підступні плани ми замаскували під наміри чемних міських хлопців співати весільний хіт „Обручальноє кольцо”, пісняки Юрія Антонова та інших радянських естрадовців.

В цей час наша майбутня група вже мала повний склад. На бас-гітарі мав грати Сашко на прізвисько Молдаван. На барабанах – Славко, чи просто Адам. Хлопці були студентами нашої художньої „бурси” чи, якщо офіційно, технікуму народно-художніх промислів. Тут готували майстрів, навчаючи їх премудростям живопису, скульптури, умудряючись переплавляти канони класики в традиції гуцульського мистецтва – різьби по дереву, килимарства, кераміки, оздоблення шкіри. „Бурса” цілком заслужено вважалась унікальним навчальним закладом. Вона забезпечувала безпрецедентну кількість художників на загальну кількість населення міста. Це був і дуже прогресивний за молодіжним духом заклад. Сюди їхали вчитися з усієї України. Вони привносили в Косів щось своє. Молдаван і Адам були з інших міст, ну а Володя, котрий, до речі, закінчив той самий технікум, то наш, косівський.

– Це добре, що ви прийшли. Є апарати, а нема кому грати!

Хочу вас попередити, що музиканти мені потрібні добрі. Щоб грали щось нормальне, побільше гарної естради. „Рускую” треба грати! – по-діловому зустрів нас Юрович.

Він якраз виводив на папері назву кінострічки, яку у клубі мали показати увечері. Фільм був радянський і на історичну тему. В ньому розповідалось про повоєнні часи, коли в карпатських лісах ще сиділи бандерівці, а енкаведисти намагались їх звідти викурити. Не пам’ятаю назву того кіно, але ніколи не забуду, якою фразою Юрович вирішив заманити глядачів на сеанс. Під назвою, літера за літерою з’явився інтригуючий анонс:

„Це фільм про бандитів, які вбивали наших людей”. Нам так і не довелось дізнатись, якій із воюючих сторін співчував завклуб.

Завершивши з рекламою, господар сільського клубу задоволено, як людина, що виконала головну справу дня, потер руки.

– Юрович, тут кращі музиканти Косова, – обірвав тишу веселун Сашко Молдаван. Ну а Володя, як завжди, багатозначно промовчав.

– Ну і вперьод. Молодь на танці забезпечу! – розплився в посмішці Юрович, уявляючи розквіт клубу, натовпи дівчат та хлопців, яких він один за одним „обілечує”. Юрович завжди говорив полум’яно. При цьому він не витягував з рота сплющеної „Ватри”. Цигарка прилипала до нижньої губи, рухаючись в такт розмові, як паличка диригента.

Завклуб раптом згадав важливий момент і суворо попередив:

– На сцені не курити! Найду скурочки, руки повідриваю і повиганяю всіх… курва мать!

В темному залі над сценою спалахнуло світло. Ми повитягали підсилювачі і приєднали дроти. З динаміків почулось перше бумкання, яке знаменувало сходження на небосхил рок-музики нових „зірок”. Юрович робив вигляд, ніби йому зовсім байдуже, що буде далі. Насправді його меткі очі слідкували за кожним рухом. Юрович був хитрим ґаздою, якого важко надурити, в тому числі в справах організації сільського дозвілля. Тому перше, що ми запропонували, було варіантом джазу і рок-н-ролу. За цю полегшену імпровізацію мені не було б стидно й перед славними авторами – тріо „Емерсон, Лейк і Палмер”. Фортепіанне соло давно міцно „сиділо” в моїх пальцях. Тому за клавішами я відчував себе як король бугі-вугі.

Коли замовк останній акорд, Юрович радісно сплеснув в долоні і урочисто вимовив:

– Ну шо, в добру путь! Але не забувайте про „рускую”.

Ми переможно переглянулись. Нам довірили ключі від культосвітнього закладу. Вже в останній момент, взявшись за клямку дверей, Юрович по-газдівськи дав ще одну важливу настанову: