Альбий Шудря - Албі бек

А потім по телебаченню почали безперервно транслювати „Лебедине озеро”. До влади прийшли „гекачепісти”. До нашого анклаву цивілізації на узбережжі Татарської протоки доходила не вся інформація. Мені якраз випало чергувати і в нашій „конурі”, чи то пак рубці чергового, де я напружено крутив ручки радіо, намагаючись зловити радіостанцію „Маяк”. За цим заняттям мене застав редактор Барінов.

– Що слухаєте?

– „Маяк”, товаришу капітан 2 рангу!

– Це не та радіостанція, – осудливо закивав головою редактор. Але його мало непокоїла думка окремого комуніста.

Барінов пішов читати свіжий номер „Правди”, щоб вибрати матеріал на передрук в нашій газеті і правильно поінформувати одразу всіх комуністів флотилії.

„Гекачепісти”, як відомо, програли. Барінов теж, тому що його оголосили мало не головним заколотником місцевого рівня. В політвідділі штабу почали видавати картки партобліку. В колишньому ідеологічному чистилищі флотилії всі перебували в заціпенінні. Тільки декілька моїх ровесників – випускників Київського політучилища жваво обговорювали перспективи:

– Ми тут вирішили вступати в компартію Руцького, давай пиши заяву! – весело запропонував хтось.

– З мене вистачить. Ніяких партквитків, – без ентузіазму відповів я. Це було відверто. Я знав, що тепер ніхто й ніколи не затягне мене в будь-яку партію, навіть якщо це буде партія любителів рок-музики…

До речі, якщо хтось так і не зрозумів, для мене так і залишилось загадкою, де я міг „посіяти” партійний документ.

* * *

– You fucking communists! You put my father to jail![1] – кричав капітан Андре Таслер, майже виплигуючи із свого рябого, в тисячі дрібних крапочок німецького камуфляжу.

Ховарт, цивільний дядечко з добрим обличчям в окулярах з британського Міноборони, ледве стримував його. Таслер добряче хильнув пива і відвів очі вбік. Ховарт покрутив пальцем біля скроні. Це була його остання дипломатична спроба зняти напругу.

Мені було ніяково в цей момент у барі натівського штабу в Косово. Хотілось виправдатись, розказати про свого батька.

Про те, що його життя було великим компромісом. Що компроміс, як на те пішло, був необхідністю і в моєму житті. А взагалі – ми нормальні! Ми – не ортодоксальні партійці! Але слів не було.

І вечір здавався безнадійно зіпсованим.

Я брів акуратними вуличками контейнерного містечка натівського штабу. За колючим дротом вдалині блимали вогні нічної Пріштіни. Вартовий угорець поблизу центральної брами неквапливо прогулювався, звісивши лікті на „калашников”…

Раптом безглузда, але в той момент напрочуд рятівна, ідея виплила на перший план, як з’являється на екрані назва голлівудського фільму, обіцяючи гарний сюжет. Я подумав: „А що якби Тоні Айоммі з „Блек Себет” заграв на своїй гітарі позивні програми „Врємя”? Тяжкими співзвуччями, в квінту, щоб аж пробрало до середини! От був би прикол!”

Була, здається, дев’ята вечора за місцевим часом.

Навіть не знаю, коли це почалося… Можливо, ще в п’ятирічному віці, коли безтурботно засипаючи на своєму ліжку, крізь подушку чув ревіння гітар групи „Блек Себет”. Неймовірну на ті часи музику на першому поверсі слухав мій дядько Олег. В нього був магнітофон „Дніпро”. Одного вечора забойна пісня „Iron Man”, що розпочинається скриплячим голосом металевого монстра, прозвучала разів двадцять підряд.

Центром Всесвіту був Косів, оточений карпатськими горами. В цьому краю живуть гуцули, які в дитячій уяві асоціювались з тисячами файно вбраних мешканців гірських сіл. На церковне свято Івана мешканці гір галасливими хвилями накочувались на вулиці. Святкуючі поважного віку гордо носили кептарі і капелюхи з перами. Діти бавились м’ячиками на довгій гумці, прив’язаній до пальця. І всі лизали „льоди”, тобто морозиво. На базарі тоді ще запросто можна було почути дримбу. Якась бабця, сидячи на лавці і заплющивши очі, як медитуючий тібетський монах, безперервно видобувала звуки, які дрижали в повітрі.

Зараз такі інструменти сприймаються майже як містичні шаманські знаряддя. А тоді цієї екзотики було стільки, що на неї ніхто не звертав уваги. Бо дримба є дримба. А автобус типу „ПАЗ”, натужно завиваючи на гірських дорогах, завжди привезе з села Верхній Березів до міста стільки людей з бесагами, скільки захочуть поїхати, а не скільки буде вільного місця.

Був ще один яскравий образ гуцула, який знайшов втілення на вивісці кафе „Трембіта”. Мешканець Карпат там завмер в гордій поставі, а трембіта стирчала грізно, як 100-мм протитанкова гармата. Гори були чудесного смарагдового кольору, сорочка гуцула білосніжно-біла. А постоли класично стирчали в різні боки загнутими носками. З кафе вечорами вивалювались щасливі відвідувачі з розчервонілими обличчями. Там завжди можна було попити коломийського пива.