Альбий Шудря - Албі бек

Випробування совісті ускладнювали обставини. Тому що місяць внески збирав Міхєєв, місяць – заступник секретаря парторганізації. Таким чином вдавалось уникати розплати.

Тим часом в надрах КПРС клекотіло, неначе у вулкані.

Продовжували назрівати незворотні зміни. Михайло Горбачов наполегливо „просував перебудову”, а комуністи на місцях намагались її „углубіть”. Партійні збори в редакції перетворювались на гарячі дискусії. Все частіше звучали пропозиції на кшталт: „а чому б нам не почати писати, наприклад, про наркоманів чи проституток і вплив цих ганебних суспільних явищ на свідомість людей ратної праці?”

Свобода творчості в кабінетах військових журналістів досягала небаченого раніше рівня. Якось спецкор „Бойової вахти” Юрій Тракало вирішив побитись об заклад з моїм начальником Іваном Яковлєвим, що на першій сторінці флотської газети з’явиться інформація про те, як Ванька нібито зловив 500 корюшок всього за дві години. Яковлєв не повірив. Домовились на ящик коньяку і вдарили по руках. Через два тижні на першій сторінці друкованого органу ТОФ вийшла замітка: „Неофіційний рекорд серед рибалок Совєтської Гавані встановив військовий журналіст капітан 3 рангу Іван Яковлєв. Всього за дві години з двома вудочками в руках він витягнув з ополонки 543 корюшки…” Незабаром після цієї „сенсації” на флотилію у відрядження приїжджав з Владивостока кореспондент „Бойової вахти” Гриша Пасько. В нашій редакції він розповів про розгублення своїх колег, які читали інформацію про рекордсмена Ваньку. Один з них сів в кабінеті з двома вудками, імітуючи підсікання корюшки.

Інший знавець зимової рибалки з секундоміром слідкував, щоб учасник експерименту не вибився з графіка. Витримати шалений темп смикання вудками було нелегко. Це породжувало підозри. У Владивостоці теж любили ловити корюшку.

До речі, Гриша Пасько, який з реготом розповідав про цей випадок, через багато років став фігурантом гучного шпигунського скандалу. Його звинуватили в передачі секретних матеріалів японцям. Гриша проводив журналістське розслідування радіаційних забруднень в місці базування ядерних субмарин. Гришу Паська назвали шпигуном. Він декілька років провів за ґратами, намагаючись довести своє право як журналіста розповідати про екологічні катастрофи. Напевно, Гриша занадто надихався „повітрям свободи”, яким насолоджувались в ті часи. А якби писав тільки про корюшку, то, можливо, нічого б і не сталось.

* * *

В нашій редакції на чергових звітно-виборчих зборах секретарем парторганізації обрали Сашу Лоскутова, який на той час вже встиг реабілітуватись після „зальоту” в Севастополі. А заступником секретаря став я. Тепер мені вже не доводилось викручуватися при здачі внесків. Їх збір став моїм обов’язком.

Тепер в мене були офіційні бланки, штампик і коробка, куди складали гроші. Провина, яка раніше нависала Дамокловим мечем, почала втрачати сенс. Тим більш, що в партії почався „разброд і шатаніє”. Втрата партійного квитка вже не здавалась злочинною недбалістю.

Якось, коли Ванька Яковлєв в черговий раз запропонував мені п’ятдесят грамів з шафки, я одразу випив для хоробрості і розповів свою історію. Ванька ще раз перепитав, чи добре я перевірив тужурки, кітелі, шинелі. Потім розказав дві-три життєвих історії з партійної практики. Всі вони закінчувалися однаково – за втратою квитка слідували дуже погані наслідки по службі. А потім виніс резюме:

– Це все місцеві баби. Вони так ловлять за одне місце холостих лейтенантів. Скажи, коли будеш готовий, і ми всиплемо тобі на партзборах.

Однак покаяння не відбулось ні наступного дня, ні через тиждень, ні через місяці.

Редакційний конвеєр не давав змоги перевести дух. І це рятувало від публічної екзекуції. Але одного разу наш редактор Владімір Барінов, який дуже болісно переживав розвал компартії, прийшов на службу в дуже доброму настрої. На столі у Барінова на видне місце була покладена газета „Правда”.

Передовиця номера закликала комуністів оговтатись і „вийти з окопів”. Керівництво КПРС почало відновлювати втрачені позиції і позбавлятись попутників.

Моя провина знову набрала масштабності.

– Ну що, коли будемо розбиратися з партквитком, хлопче?

– запитував мене Еммануїл Шевчук, якому я довіряв, бо ми були земляки і навіть внесли моду на українську мову в редакції. Про свою халепу я розповів вже не тільки йому і Ваньці, але й багатьом іншим. Проте всі по-джентльменськи мовчали і чекали на моє каяття.