Альбий Шудря - Албі бек

А ще це книга про покоління, в душі якого завжди гримітиме рок-н-рол. Той, хто хоча б раз у житті вивертав до останньої позначки ручку звукового підсилювача, мене одразу зрозуміє і згадає щось своє. Ми ж однакові. Навіть незалежно від того, є чи ні погони із зірками на плечах. До речі, я – поганий солдат. Я не мріяв стати генералом. Я хотів стати… адміралом (це просто жарт, придуманий на випускному курсі училища в той незабутній момент, коли мене несподівано і по збільшеній рознарядці направили на флот).

А взагалі я капітан 1 рангу. Заступник головного редактора газети „Флот України”. Військовий журналіст. Учасник бойових дій.

Товариші офіцери, цей утвір написаний в час вільний від виконання службових обов’язків!

Картинка з далекого і безтурботного дитинства. Дев’ята година вечора. За вікном шумлять сосни на Міській горі. Тато в нашій найбільшій кімнаті вмостився на дивані. Навпроти – телевізор. Під музичні позивні, що нагадують дружне кумкання жабенят, на екрані з’являється земна куля, яка шалено збільшує розміри. Це сакральний момент – в ефірі інформаційна програма „Врємя”. Диктор із серйозним виразом обличчя ще не встигає розкрити рота, а в кімнаті вже лунає:

– Генеральний секретар ЦеКа КаПеЕсЕс Леонід Ілліч Брєжнєв… Тато щасливо регоче, бо знову вгадав першу фразу.

Він завжди це робить з попаданням на 100 відсотків і точно копіює гарно поставлений голос диктора. Тато – справжній гуморист і талановитий імітатор.

Тато працює завідуючим відділом агітації і пропаганди райкому партії. Кожного дня читає партійний мотлох і пише ідеологічно виважені промови для вищого начальства. Тато – комуніст, та ще й керівного складу. Це залишає йому дуже мало часу для того, щоб писати вірші, вистукуючи на друкарській машинці після програми „Врємя”. Я, відповідно, – син комуніста. Навіть коли слухаю на бобінному магнітофоні групу „Блек Себет”. Коли Тоні Айоммі викрешує якесь гітарне соло, звуки вриваються в мої вуха ланкою реактивних винищувачів, а потім, неначе підступні черв’ячки, переповзають у мозок. І мені приємно. Ще більше черв’ячків повзе, коли Тоні бере тяжкі, інтервалом у квінту, акорди. А голос Оззі Озборна довершує ідеологічну диверсію.

Все, як у їхній пісні: „Революція в думках, діти могили почали марширувати”. Але я – не активний бунтар. Я залишаюсь сином партійця.

Через багато років вже в званні капітана 2 рангу я необачно скажу про своє походження німцю Андре Таслеру. Це станеться за пляшкою пива в барі натівського штабу. Німець Таслер раптом змінить вираз обличчя так, ніби йому забракло кисню, і з грубим тевтонським акцентом обматюкає мене зрозумілою нам обом англійською:

– Через таких, як ти, комуністів, страждав мій батько! – закричить він. Від того, щоб не кинутись на мене з кулаками, Таслера стримає ще один любитель пива.

Але це станеться через багато років після того, як програма „Врємя” вривалась в нашу кімнату з позивними, схожими на кумкання. Вибираючи між професіями рок-музиканта і військового журналіста, я надам перевагу пристойній зарплаті і мундиру. Так мріяла моя мати:

– Подивись на нашого воєнкома: підтягнутий і гроші добрі має. Для мужчини це дуже гарно – воєнним бути…

Я категорично заявлятиму: „Ні!” А мама тим часом бігтиме або в музичну школу навчати грі на фортепіано чемних дівчаток, або акомпанувати „на півставки” учительському хору.

* * *

У Львівському вищому військово-політичному училищі партійність чигала на всіх, як примара. Ідеологічний дух був у всьому. Наша рота щоразу переходила на стройовий крок, салютуючи пам’ятнику політрукам. Бронзові політпрацівники нависали над плацом, кидаючись в атаку на невидимих фашистів, серед яких, можливо, був і дід Таслера. А ми по команді починали горланити пісню, в якій училищний поет основну увагу приділив складній політичній ситуації у світі та важливій ролі Варшавського Договору. Так тривало багато місяців. Потім парторг батальйону капітан Потоцький, обличчя якого було завжди трагічно-сумне, почав видирати з наших рядів найдостойніших і вести їх на парткомісію. Звідти наші товариші повертались із загадковим блиском в очах. Спочатку блиск свідчив про вступ кандидатом в члени. Потім – в члени КПРС. Ми знали про сувору відповідність між просуванням партійними сходами і журналістським майбутнім. Комсомольці після випуску з училища до газети не втрапляли. Навіть кандидати в члени вважались ідеологічно недозрілими. І таких все більше надсилали кудись на БАМ в одну з багатотиражок доблесних залізничних батальйонів. В училищі майже всі ставали комуністами, хоча б тому, що попасти в „желдорбат” вважалось образою.