Костянтин Москалець - Келія чайної троянди. 1989-1999

Слово, яке звертається до Того, хто вимовляє його, замість того, щоб летіти і бути собою. Слова, яке повертається, більше немає. Є тільки тиша. Мовчання. Ми прислухаємося. Ми нічого не чуємо, — бо жодне слово не може почути самого себе. Ми знаємо тільки одне: що Слово буде сказане. І цим врятується і врятує.

Ідея речі є необхідною формою речі, тим, що надає речі нікомуненалежности; але нікомуненалежність не є ідеєю речі, позаяк вона вторинний атрибут, дане, яке не може бути відданим, не може вступати до розмови, не може брати участи. Брати участь, бути членом живого цілісного організму може тільки річ, наділена ідеєю. Ідеєю монади не може бути її окремішність; ідеєю держави не може бути її суверенність (самостійність); ідеєю людини не може бути самотність і нікомуненалежність. Це лише передумови діяльности здійснення, кшталтування ідеї, її проявлення-впізнавання-пригадування. Ідеєю людини є її місія, якої більше ніхто, крім неї (це теж іще один бік нікомуненалежности), не може виконати у тутешньо-теперішньому, саме ось такому перебуванні. Історичні час і місце, життєвий світ цієї людини і її доля є такими самими не підлеглими нехтуванню умовами божественної гри, до якої за власним бажанням вступає людина, як і її нікомуненалежність. Природно, що під час цієї гри, як і під час кожної гри, може зникнути охота продовжувати її до кінця, особливо ж тоді, коли все свідчить про наближення неминучого програшу; або ж втручаються непередбачені обставини, «попсуй-забави»: дощ, нещасливий випадок, катастрофа. Але суть залишається незмінною: людина свідомо вирушає сюди, щоб виконати окреслену місію, досягнути конкретної мети і — виграти. До обов'язкових умов цієї гри належить і те, що гравцеві «зав'язують очі», стирають з його пам'яті найнеобхідніші знання, власне, спотворюють цю пам'ять до карикатури (вирушаючи сюди, душа так само п'є воду забуття з Лети — щоб забути про те, що вона побачила і довідалася в Елізіумі). Якщо гравець усвідомить, що він грає наосліп, набиваючи при цьому безліч ґуль або ж зазнаючи й серйозніших травм; якщо він спроможеться зірвати пов'язку з очей (це може бути дуже простим рухом однієї секунди, а може вимагати цілого життя, щоби здогадатися нарешті про спосіб знімання таких шор), — тоді він прокинеться, прозріє, пригадає, і гра стане осмисленішою, майстернішою, а відтак — цікавішою, бо виграш стане значно реальнішим. Якщо ж цього не станеться, тоді — і так далі.

Тим часом наше пере-бування зводиться до трагікомічного фарсу. Ми набиваємо собі ґулі й калічимося, не замислюючись навіть над тим, що ми взагалі тут робимо; для цього ми маємо надто мало часу. Або ж благаємо сповістити нам про це — і все життя прислухаємося до радіоновин, переглядаємо всі поспіль телепередачі, перечитуємо тонни книжок, — сподіваючись, що таки почуємо-побачимо-прочитаємо відповідь. Або ж благаємо зняти полуду з очей і повернути правдиве знання. Або ж починаємо — з відчаєм — виконувати першу-ліпшу місію, не розуміючи, що це смішно й незугарно, бо наша місія невіддільна від нас, як наше обличчя, і сенс полягає в тому, щоб грати у свої шахи або бісер, а не в їхні футбол або рулетку. Зрештою, існує безліч варіантів, які ускладнюють нашу гру, роблять виграш неможливим, а втому й депресію — дедалі глибшими. При цьому ми з обуренням відкидаємо навіть несміливе припущення про те, що це ми самі довго міркували над ускладненням нашої гри, розставляючи на карті нашої долі якомога більше і якомога підступніших пасток. Ми ладні вбити того, хто сказав би нам: «Ти сам вибрав це». Як?! Оце?! І це?! І оте?! І отаке-о?!

Ти сам вибрав це. Цю гру. Цей час. Цю країну. Цю мову. Ці пастки, до кожної з яких ти старанно втрапив. І цю місію також. І цю ніч березневу. Тепер уже йдеться не про виграш; тепер ідеться про те, щоб не програти. А так не можна, бо тоді обов'язково програєш. Тому треба знехтувати «йдеться». Йдеться та й перейдеться. Треба подолати «йдеться» і пасивне плавання услід за волею незнаного, невпізнаваного партнера. Вигадати-згадати-створити ще нечувану й небачену комбінацію, зробити поворот, несподіваний хід, спираючись уже не на знання і книжки, а на оте інтуїтивне підтвердження, супроводжуване радісним холодком остраху і щастя: «Так, треба саме цього, тільки одного цього й треба зараз, на цьому відтинку гри, на цьому щаблі пере-бування».

Ось і прийшов найулюбленіший місяць року, і застав мене вдома. Сьогодні обізвався нарешті цвіркун на тополі перед вікном батькового кабінету — голосно, радісно, безстрашно. Скільки разів слухав я тебе, зелений співче, протягом років, протягом довгих літніх вечорів, коли западає нарешті довгождана сутінкова прохолода й тиша, коли домашні вкладаються спати, коли розпочинається незрима літургія за улюбленим письмовим столом. Господи, як давно не було у мене письмового столу! Як давно я не пив чаю з цукром, ласуючи хлібом зі свіжим маслом та духмяною пінкою, зібраною з абрикосового варення; як давно я не читав повільних класичних книжок, до самозабуття поринаючи у течію чужого, вже викшталтуваного письма, не роблячи безкінечних виписок, просто читаючи, як робив це у дитинстві. І все оце, що відбувається зі мною тепер, — не що інше, як вияви нестерпного прагнення повернутися до чистоти й дитячости, воздвигнути нарешті нове серце на тверді досконалої простоти.