Альбій Шудря - Албі бек

Писати такі твори завжди несправедливо по відношенню до інших. По-перше, розповідь про події, учасником яких був не тільки ти сам, але й інші, опосередковано ділить людей на головних та другорядних діючих осіб. І автор навряд чи коли-небудь буде в «масовці». Автор одразу резервує для себе провідну роль, що не є чесним. Адже він залишає собі почесне місце літописця, а той викладає історію під певним кутом зору. По-друге, автор рідко зважується нищівно трощити себе у своєму ж творі. Тому що ми, як правило, думаємо про себе краще, ніж ми є насправді.

Але, з іншого боку, такі твори стають останнім шансом віддячити долі за те, що кидала нас у ті чи інші обставини. Ця книга є саме спробою знову провести власним життєвим шляхом, нахабно підштовхуючи читача до думки, що він є цікавим, унікальним і в чомусь може стати повчальним.

Що ж до повчальності, то й менторство теж може вбити найкращі устремління. Тому хотілось зберегти у своїй писанині рятівний життєвий гумор. З ним спогади про минуле і бачення майбутнього завжди повертаються до нас з кращого боку. І ще спочатку я планував накинути на читача мертву петлю з каменем, який потягнув би на дно всіляких душевних копирсань та роздумів. Однак мушу всіх заспокоїти. Черговий журналіст, який мріяв написати роман, все ж залишився представником своєї професії. Тут не так вже й багато нудної роз’їдаючої рефлексії.

Хоча б тому, що це додало б зайві рядки. А для того, хто готував матеріали для радіо, газет та телебачення, відчуття формату залишиться вічним.

Автор також плекає надію, що достатнім приводом для цих «stories», обплутаних реалістичними картинками з життя покоління, став доволі цікавий збіг обставин. Наприклад, я народився у місті Косові на Івано-Франківщині, а виконував миротворчу місію у Косово колишньої Югославії. Коли місцеві албанці почули про це, вони щиро дивувалися. Який же був їх подив, коли вони дізналися, що мене звати Альбій. Бо ж воно, це ім’я, популярне в тих краях. «Щось тут не все так просто!» — щиро дивувались мої знайомі косовари. Так само вже в іншій миротворчій місії — у Грузії. Моє прізвище мало типове мінгрельське звучання. Тут я також був свій. І для офіцерів — арабів моє ім’я теж було своїм. Бо «Альбі» означає «моє серце». Європейці ж вітались зі мною просто: «Албі Бек!» Легендарна фраза Термінатора чудово вписувалась в поняття міжнародного гумору. На урочистих проводах у миротворчих місіях на прощання й потім я завжди вставляв це геніальне мотто «а-ля Голлівуд»: «I’ll be back!» Повернусь ще, мовляв, мої друзі, не заспокоюйтесь! Це закодоване в моїй долі!

Все ж молодець був мій тато Леонід Васильович, коли на запитання, як назве сина, ошелешив усіх відповіддю: «Альбій». Тату, ти був великий оригінал, і від тебе я успадкував це унікальне надбання — намагатись робити все якось по-своєму! Так, тепер при знайомствах мені доводиться по два рази представлятись, щоб люди змогли розчути ім’я. Тисячі разів тисячам людей у своєму житті мені доводилось пояснювати, що в Древньому Римі був колись собі такий поет Альбій Тібул. І що ти, тату, дуже захоплювався античною літературою. Тому тепер я той, хто я є.

У кожного свій шлях. Мені пощастило бути в потрібному місці у потрібний час. Я вдячний долі за те, що почав офіцерську службу на Тихоокеанському флоті. Що поїхав до Севастополя боронити український флот у найважчі для нього часи. Мені пощастило служити в коаліційному прес-центрі КФОР у Косово і на власні очі бачити, що таке НАТО в реальній операції. Я літав з нашою морською піхотою на навчання на самісіньку північ Шотландії і бачив, як вперше на прибережному піску землі Маклеуда український вояк залишив відбиток черевика 43-го розміру. Був у зоні конфлікту поміж Грузією та Абхазією, беручи участь в багатомісячних патрулюваннях ООН. Обставини подарували мені унікальну можливість, про яку добре знають тінейджери, які грають в комп’ютерні ігри. Я мав не одне, а декілька життів. Кожного разу все було по-іншому. І маю підозру, що моя присутність в тій чи іншій частині конфліктуючого світу якимось чином змінювала історію. Наприклад, коли я приїхав до Грузії, там почалась «революція троянд». Завершивши Місію на Кавказі, через рік я привіз в Україну мандарини. Коли я роздав їх своїм друзям, наступного дня у нас одразу почалася «помаранчева революція».

А ще це книга про покоління, в душі якого завжди гримітиме рок-н-рол. Той, хто хоча б раз у житті вивертав до останньої позначки ручку звукового підсилювача, мене одразу зрозуміє і згадає щось своє. Ми ж однакові. Навіть незалежно від того, є чи ні погони із зірками на плечах. До речі, я — поганий солдат. Я не мріяв стати генералом. Я хотів стати… адміралом (це просто жарт, придуманий на випускному курсі училища в той незабутній момент, коли мене несподівано і по збільшеній рознарядці направили на флот).