Альбій Шудря - Албі бек

— В мене норма — на день одна блешня. А в суботу треба на Мєншиков поїхати. Там зараз корюшки — тьма, і зубар йде.

Ванька був добрим начальником. Спостерігаючи за моїми тортурами при написанні матеріалів на теми партійного життя, по-дружньому підбадьорював:

— Не мучся! Що там писати? Знаєш, як мене мій начальник Зиня вчив? Є в блокноті одне прізвище — пишеш замальовку. Є два прізвища — нарис пишеш.

Зиня був вже на пенсії. З Іваном вони ділили секретні рибні місця на вкритій льодом бухті. Колишній військовий журналіст газети «На страже Родины» став жертвою прикрого випадку і був звільнений. Сталось це так. Під час нічного чергування в редакції Зиня добре приклався до пляшки з «шилом», тобто спиртом.

Прокинувся, коли редактор газети вже відчиняв хвіртку і заходив на територію. Поспішаючи доповісти начальнику, Зиня забув витягти з рота цигарку, яка завжди автоматично опинялась в його роті після пробудження. Фатальною виявилась й інша деталь. Вибігаючи на вулицю, Зиня перекинув пляшку із залишками «шила» на свої чорні флотські брюки. Коли Зиня клацнув каблуками, віддаючи редактору честь рукою, він збив цигарку, і від неї брюки спалахнули. Горіли вони красивим блакитним полум’ям. Проте черговий цього не помітив і впевненим голосом доповідав редактору:

— За час вашої відсутності нічого надзвичайного не сталось!

В принципі, всі знали, що Зиня полюбляє випити. Але цей випадок вибачити редактор не міг. Всьому є певна межа. Одного разу Зиня вже «влітав», коли на нього поскаржилась прибиральниця. Єгорівна жила неподалік редакції в пасторальнобічовському «Шанхаї». В неї традиційно квартирувались новоприбулі офіцери. З усіх тільки відповідальний секретар Еммануїл Еммануїлович Шевчук з Чернівців став користуватися такою довірою господині, що вона віддала йому найцінніше в своєму домі — ключі від підвалу. А там зберігались величезні запаси бражки.

Ім’я Еммануїла Еммануїловича можна було легко запам’ятати, зважаючи на те, що він здобув освіту на філософському факультеті університету. Тобто майже Еммануїл Кант, тільки такий, що пішов на офіцерську службу «піджаком» і вирішив тягнути аж до військової пенсії. Та напівграмотна Єгорівна не знала Канта, тому квартиранта називала просто — Мануїл. Цією особливістю якось нахабно вирішили скористатися Зиня зі своїм другом. Коли до «получки» було ще далеко, а випити їм хотілось страшенно, вони придумали зухвалу психологічну операцію. Її метою було заволодіння стратегічними запасами браги в будинку Єгорівни.

Зиня навмисно кривими буквами нашкрябав на клаптику паперу записку «Мануїл, пригости хлопців. Єгорівна». З цим переконливим документом пішов до Шевчука. Господині в той момент дома не було. Прочитавши послання, відповідальний секретар газети почухав залисину і спустився в підвал.

Заволодівши цінною рідиною Зиня з товаришем від радості швидко набрались і щасливо заснули на соковитих далекосхідних травах «Шанхаю».

Коли Єгорівна повернулась додому і Шевчук показав їй записку, обуренню прибиральниці не було меж. Вона одразу наскаржилась редактору. Той прилюдно зробив останнє попередження Зині. Тому після того, як Зиня ненароком мало не вчинив самоспалення, його-таки відправили на пенсію.

Мій начальник Ваня Яковлєв теж полюбляв випити. Але в межах норми. Тому шафку навпроти свого столу відкривав ще й з цього приводу. Всередині, як у фокусника, з’являлись пляшка горілки і два — три крайці хліба із салом, хоча я впевнено можу сказати, що до цього там були тільки блешні.

— Будеш? — ввічливо запитував Ваня. Отримавши заперечну відповідь, наливав собі грамів сто, випивав і з апетитом закушував.

Я швидко набирався редакційного досвіду. Окрім відсутності партійного квитка, ніщо не могло завадити моєму кар’єрному росту. Коли підходив час платити внески, я із завмиранням серця віддавав гроші і просив почекати зі штампиком до наступного дня.

Я перетворився на слабовільного члена КПРС. Замість того, аби підставити голову під гільйотину партійної принциповості і зізнатись, всіляко намагався відтягнути момент покарання.

Випробування совісті ускладнювали обставини. Тому що місяць внески збирав Міхєєв, місяць — заступник секретаря парторганізації. Таким чином вдавалось уникати розплати.

Тим часом в надрах КПРС клекотіло, неначе у вулкані.

Продовжували назрівати незворотні зміни. Михайло Горбачов наполегливо «просував перебудову», а комуністи на місцях намагались її «углубіть». Партійні збори в редакції перетворювались на гарячі дискусії. Все частіше звучали пропозиції на кшталт: «а чому б нам не почати писати, наприклад, про наркоманів чи проституток і вплив цих ганебних суспільних явищ на свідомість людей ратної праці?»