Альбій Шудря - Албі бек

— Не загубіть!

«Слезы счастья льются на золото погон, голубой вагон нас увозит в дальний гарнизон». Це щемлячі рядки ще одного училищного полковника-поета. Сльози проливає молода дружина лейтенанта. Рейки зі шпалами тягнуться вдалечінь, де збігаються в одну крапку. Та крапка як символ місця дислокації частини, вказаної на приписі. Серед документів, які в дорозі рекомендується ховати окремо від гаманця, — партійний квиток. Поїздами, літаками одружені й холості лейтенанти мчать до різних куточків Радянського Союзу. Медалісти і випускники з «мохнатими лапами» мчать за кордон у групи військ. Але у всіх ближче до серця — партійні квитки. Можна загубити все, але не цю книжечку. Бо тоді прощай, зламана долею молодість!

В партійній організації флотильської газети «На страже Родины» офіцери дуже добре знали особисті якості один одного, хоча б тому, що частенько ходили разом рибалити на льоді.

Далекосхідна корюшка, запах якої взимку дивним чином нагадує аромат свіжих огірків, була важливим цементуючим фактором колективу. Але на партзборах про корюшку не згадували. Там гаряче дебатували справи службові. Йшла повним ходом перебудова. Всі думали, як кожен повинен «прибавити в роботі». А в день отримання зарплатні партійці редакції традиційно платили членські внески. Секретар нашої парторганізації капітан 3 рангу Міхєєв збирав їх, ворушачи пишними вусами, як у донського козака, і одночасно вичитуючи матеріали про бойову підготовку флотилії. В партквитку з’являвся штампик. Це свідчило про те, що матеріально партія отримала підтримку. Ритуал займав небагато часу і полегшував гаманець карбованців на десять.

Одного дня, коли я після отримання «получки» бадьоро взявся за клямку кабінету бойової підготовки, гарний настрій раптом затьмарила підозра. Спочатку обережні, а потім дедалі панічніші пошуки в кишенях тужурки партквитка не виявили.

Але треба було щось робити…

— Ось мої внески, Вікторе Володимировичу! — якомога радісніше сказав я Міхєєву. Той схвально кивнув, взяв десятку і вніс запис до бланку.

— Давай партквиток…

— А штампика поставити? Забув, але завтра принесу, — збрехав я.

Міхєєв щось осудливо промурмотів про молодих лейтенантів і продовжив вичитувати матеріал.

Ввечері чемодани і всі речі в них були перевірені по декілька разів. З особливою надією я засовував руку в кишені шинелей, тужурок та кітелів. Але з кожною спробою надії віднайти партквиток тьмяніли, як полум’я догорілої свічки. У свідомості, змінюючи одна одну, маячіли картинки ситуацій, в яких мав би з’явитись партквиток і те злощасне місце, в якому він спокійно лежав, очікуючи господаря. Однак дива не сталось.

Наступного дня з пригніченим настроєм я чекав, коли секретар згадає про мій партквиток. Але Міхєєв із заклопотаним виглядом сидів за столом, де народжувався матеріал про проблеми бойової підготовки на великому протичовновому кораблі «Одарьонний». Не згадав про мій священний обов’язок секретар і ще через день.

З думкою про те, що партквиток загубився, змиритися я не міг довго. Час від часу пошуки поновлювались. Однак нічого, окрім перевернутих речей і відчуття повного безсилля і приреченості, вони не давали. Поступово втрата коштовної червоної книжечки відходила в глибини пам’яті. Згадка про неї все рідше спалахувала, немов останні салютні постріли над Кремлівськими вежами.

Життя брало своє. В редакції було надто багато роботи.

Якраз розпочались звітно-виборчі збори в парторганізаціях флотилії. Мій начальник відділу Ванька Яковлєв ганяв мене на ті збори за матеріалами, пояснюючи, на що звернути увагу при зборі фактури.

— Знаходиш офіцера, комуніста добросовісного. Уточнюєш, чи нема в екіпажі «зальотів» серед матросів. Розпитуєш, як молодих вчать досвідчені моряки… Зрозумів? Давай, дуй!..

Я з великою заздрістю спостерігав, з якою легкістю та швидкістю у мого начальника народжуються матеріали про передовий досвід парторганізацій. Ванька підпирав підборіддя рукою і, пихкаючи крізь вуса болгарською цигаркою «Інтер», одним пальцем швиденько гамселив по клавішах друкарської машинки. Поки Ванька думав над наступним реченням, його очі були спрямовані на дверцята шафки навпроти. Через сорок п’ять хвилин голосом досвідченого метра Ванька радісно виголошував:

— Ось я вже й до середини дійшов. Зараз з «гірки» покочуся.

Після того, як з точністю кур’єрського поїзда Ванька долав відстань «з гірки» і ставив крапку після останнього речення, урочисто відчинялись двері шафки. Ванька діставав звідти заготовки рибальських блешень на корюшку і починав їх старанно шліфувати.