Альбій Шудря - Албі бек

А взагалі я капітан 1 рангу. Заступник головного редактора газети «Флот України». Військовий журналіст. Учасник бойових дій.

Товариші офіцери, цей утвір написаний в час вільний від виконання службових обов’язків!

Картинка з далекого і безтурботного дитинства. Дев’ята година вечора. За вікном шумлять сосни на Міській горі. Тато в нашій найбільшій кімнаті вмостився на дивані. Навпроти — телевізор. Під музичні позивні, що нагадують дружне кумкання жабенят, на екрані з’являється земна куля, яка шалено збільшує розміри. Це сакральний момент — в ефірі інформаційна програма «Врємя». Диктор із серйозним виразом обличчя ще не встигає розкрити рота, а в кімнаті вже лунає:

— Генеральний секретар ЦеКа КаПеЕсЕс Леонід Ілліч Брєжнєв… Тато щасливо регоче, бо знову вгадав першу фразу.

Він завжди це робить з попаданням на 100 відсотків і точно копіює гарно поставлений голос диктора. Тато — справжній гуморист і талановитий імітатор.

Тато працює завідуючим відділом агітації і пропаганди райкому партії. Кожного дня читає партійний мотлох і пише ідеологічно виважені промови для вищого начальства. Тато — комуніст, та ще й керівного складу. Це залишає йому дуже мало часу для того, щоб писати вірші, вистукуючи на друкарській машинці після програми «Врємя». Я, відповідно, — син комуніста. Навіть коли слухаю на бобінному магнітофоні групу «Блек Себет». Коли Тоні Айоммі викрешує якесь гітарне соло, звуки вриваються в мої вуха ланкою реактивних винищувачів, а потім, неначе підступні черв’ячки, переповзають у мозок. І мені приємно. Ще більше черв’ячків повзе, коли Тоні бере тяжкі, інтервалом у квінту, акорди. А голос Оззі Озборна довершує ідеологічну диверсію.

Все, як у їхній пісні: «Революція в думках, діти могили почали марширувати». Але я — не активний бунтар. Я залишаюсь сином партійця.

Через багато років вже в званні капітана 2 рангу я необачно скажу про своє походження німцю Андре Таслеру. Це станеться за пляшкою пива в барі натівського штабу. Німець Таслер раптом змінить вираз обличчя так, ніби йому забракло кисню, і з грубим тевтонським акцентом обматюкає мене зрозумілою нам обом англійською:

— Через таких, як ти, комуністів, страждав мій батько! — закричить він. Від того, щоб не кинутись на мене з кулаками, Таслера стримає ще один любитель пива.

Але це станеться через багато років після того, як програма «Врємя» вривалась в нашу кімнату з позивними, схожими на кумкання. Вибираючи між професіями рок-музиканта і військового журналіста, я надам перевагу пристойній зарплаті і мундиру. Так мріяла моя мати:

— Подивись на нашого воєнкома: підтягнутий і гроші добрі має. Для мужчини це дуже гарно — воєнним бути…

Я категорично заявлятиму: «Ні!» А мама тим часом бігтиме або в музичну школу навчати грі на фортепіано чемних дівчаток, або акомпанувати «на півставки» учительському хору.

У Львівському вищому військово-політичному училищі партійність чигала на всіх, як примара. Ідеологічний дух був у всьому. Наша рота щоразу переходила на стройовий крок, салютуючи пам’ятнику політрукам. Бронзові політпрацівники нависали над плацом, кидаючись в атаку на невидимих фашистів, серед яких, можливо, був і дід Таслера. А ми по команді починали горланити пісню, в якій училищний поет основну увагу приділив складній політичній ситуації у світі та важливій ролі Варшавського Договору. Так тривало багато місяців. Потім парторг батальйону капітан Потоцький, обличчя якого було завжди трагічно-сумне, почав видирати з наших рядів найдостойніших і вести їх на парткомісію. Звідти наші товариші повертались із загадковим блиском в очах. Спочатку блиск свідчив про вступ кандидатом в члени. Потім — в члени КПРС. Ми знали про сувору відповідність між просуванням партійними сходами і журналістським майбутнім. Комсомольці після випуску з училища до газети не втрапляли. Навіть кандидати в члени вважались ідеологічно недозрілими. І таких все більше надсилали кудись на БАМ в одну з багатотиражок доблесних залізничних батальйонів. В училищі майже всі ставали комуністами, хоча б тому, що попасти в «желдорбат» вважалось образою.

Настав час і мені йти на парткомісію. Ми зайшли до кабінету полковника Шулдана і сіли на стільці. Полковник довго й пильно дивився всім у вічі і нарешті поблажливо вимовив:

— Ну що, прорвались у партію?

Далі вручив партквитки і потряс руку. Для того щоб підкреслити важливість моменту, ще раз виразно ткнув пальцем у червону книжечку: