Галина Тарасюк: Бог покинув його...

На цей раз про горе його сповістили. А доки мчав міністра до рідних гір чорний лімузин, районна та обласна влада і про похорон подбала, і маму в дорогу спорядила. В останню. Хоч була та дорога і недалека: до краю полонини, в кінець обори, де в огорожці під хрестом спочивав батько. Там, поряд з рядовим ОУН-УПА Іваном Гасюком і поховали його вірну дружину рабу Божу Катріну.

Він не плакав. Лиш тужив. Гірко. Надсадно. Але не за цією старою, затурканою жінкою, що легоньким сухим листочком одірвалась від дерева життя і розтанула у полонинських травах, а за тією молодою чорноокою мамою, що обціловувала його, малого, заколисуючи біля білих грудей, напувала запахущим зіллям, коли він нездужав, за тією журливою пташкою, що кидалась серед ночі до вікна: чи не вертає з магаданських степів їх неньо Іван?

Пригадав, як перед Новим роком приходила мама за ним в інтернат. У святошному, обшитому барвистими кутасиками, кожучку, у квітчастій хустці — паунці. І він, безтямно щасливий малий Бодик, припадав до білого смушку, до зимної оторочки, вдихаючи жадібно теплий мамин дух. А потому вони весело брьохкались по високих самоцвітних снігах д' хаті, де з горба визирав їх батько.

…Невимовна, смертна туга залізними лещатами стиснула серце міністра за тим світлим, дорогим, безповоротно втраченим. Яскраві картини далекого дитинства поставали так чітко, пливли перед ним таким бурхливим потоком, ніби хтось невидимий прокручував фільм його життя. Десь він читав, що ТАК буває перед смертю. Але, на жаль, він був живий. Умирала за щільно причиненими дверима реанімаційної його душа, його радість і надія, сенс усього його існування. Там, за триклятими білими дверима…

Враз міністра охопив жах безпросвітної самотності. Просто на нього ледь освітленим (він не помітив, коли ввімкнули світло) коридором рухався гурт людей, і він кинувся назустріч, відчуваючи, що божеволіє від страшного передчуття. Впізнавши в одному з чоловіків відомого професора, знамените місцеве медичне світило, розпачливо, як загублена дитина, спитав:

— Що тут діється?! Де моя дружина, син?..

Світило запинилося і сказало, як до слабого:

— Пане міністре, але ж ви знаєте, що з ними все гаразд. Вони в травматології, живі, травми не значні. А от тут, — світило повело очима на двері реанімаційної, — все тільки у Божій волі. На жаль… Ми зробили все, що могли… Але ми… далеко не всемогутні…

Що за дурню він несе, цей, чорт його забирай!.. Але двері реанімаційної нагло зачинились і міністр зостався сам на сам зі своїм лютим пеклом. Він хотів ломанутися в ті трикляті двері і поставити все на свої місця, але раптом під черепом запекло від відчуття власної вини за все те, що нині діється у цьому залізобетонному бункері людського горя і печалі.

Зібгавшись розчавленим черв'ячком, душа його волала: він, він усьому виною! Він… він вчинив страшне святотатство — обірвав тоненьку ниточку існування свого роду. Тепер він намагався зрозуміти, чому, чому так і не привіз до матері, на рідні горби свою внучку? Як і сина… Чому не був біля матері в останні хвилини, чому не поїхав на похорони батька? Що він за нелюд такий? Чому знав лиш кар'єру, кар'єру, кар'єру?.. Чому дорожив не тим, не тим, чим треба було дорожити?! Але ж ні! Просто так вже виходило, що він мав бігти поперед себе самого. За тиждень сім'я мала перебиратися до Києва. Він квапив дружину, сина, бо скучав за Катрусею. Ще ж позавчора говорив з нею по телефону. Дитя щебетало, кликало діда. А сьогодні ця жахлива катастрофа… катастрофа всього його життя.

Знову довкола нього якийсь шум, якісь люди.

— КАМАЗ, що збив авто вашого сина знайдено, — хтось каже йому. Але міністр не це, не це! воліє чути під зачиненими дверима реанімаційної. Боже, не це!..

І от двері відчиняються. Безгучно. І перед міністром, як уві сні, безшумно розступаються білі постаті. І він бачить на величезному столі крихітне тільце Катрусі і біля її білого личка розметані коси невістки. І він вириває з грудей крик, як вириває серце, і жбурляє кривавою каменюкою у безжальне, безпросвітне небо за вікном:

— Боже, що ти робиш?! Пожалій! Не покидай мене, Боже!

Але Бог не чує. Бог більше не чує його.