Андрей Курков - Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

– Ні, не знаєш! – заперечливо хитнув головою Тарас. – Я тебе так люблю, що хочу, аби ти стала моєю дружиною!

У Дарки від несподіванки розкрився ротик.

– Ти добре подумав? – запитала вона після паузи. На її обличчі більше не було усмішки.

– Так, – Тарас кивнув. – Дуже добре!

Дарка зітхнула.

– Я не знаю, – прошепотіла вона. – У мене така робота… Ми вночі не зможемо бути разом… Тобі не сподобається…

Тарасу здалося, що у Дарки в очах блиснули сльози.

– Ти що, – зашепотів він, нахилившись до неї і обійнявши за плечі. – Ти що! Треба тільки вірити, що все буде добре! Та й навіщо тобі ця робота? Сидіти самій у нічній обмінці?!

– А що я ще можу робити? – запитала невпевнено Дарка. – Сидіти вдень у денній?!

– Ні, у мене для тебе є зовсім інша ідея!

– Яка? – Дарка подивилася на Тараса тужливим поглядом. – Скажи!

У пам'яті Тараса несподівано промайнув образ Єжи Астровського, що стояв перед ним навколішки. Він навіть не зрозумів, чому Єжи раптом з'явився в його думках саме у цей момент.

– Скажу, – пообіцяв Тарас. – Тільки ти спочатку відповіси, що згодна бути моєю дружиною!

Дарка мовчала. Вона опустила погляд і мала вигляд абсолютно розгубленої та збитої з пантелику.

– Ну хочеш, я стану перед тобою тут на коліна й голосно тебе попрошу?

– Не треба! Ти що? – злякалася вона. – Тут же повно людей!

Тарас озирнувся й упевнився, що і в їхній залі тепер не залишилося жодного вільного столика. До Оксани, яка сиділа за його спиною, його погляд не дотягнувся.

– Виходь за мене заміж! – повторив Тарас пошепки, тільки тепер його шепіт звучав твердіше і наполегливіше.

«Вона ж не сказала „Ні!"» – подумав Тарас, уважно дивлячись в обличчя Дарці.

Минуло кілька хвилин її безруху й зітхань, і Дарка кивнула.

Тарас од радості випадково вкусив власну губу. Він підвівся, обійняв Дарку і знову поцілував у щічку. Спробував поцілувати в губи, але вона відвела його обличчя ніжним дотиком долоні.

– Тут люди, – зашепотіла вона.

Він сів на місце.

Офіціантка принесла замовлення. Дарка і Тарас узялися за рибу. Короп танув на губах, хоча нижня, вкушена губа Тараса трішки щеміла. Особливо після чергового ковтка апельсинового фрешу.

– Смачно? – запитав він.

– Так, – Дарка кивнула.

– Дарочко, а коли ми можемо понести заяву?

– До ЗАГСу? – перепитала вона. – Давай навесні, у квітні!

– Ти що! – Тарас навіть здригнувся, почувши сказане. – Ходімо завтра! Чи у п'ятницю! Але четвер кращий! Ходімо завтра!

– Ти так поспішаєш! – здивувалася Дарка. – Зазвичай так поспішають заміж вагітні, – вона знову всміхнулася.

– Я – вагітний, – Тарас теж усміхнувся. – Вагітний тобою.

Дарка розсміялася неголосно, але дзвінко. За сусіднім столиком озирнулися.

– Треба татові сказати, – мовила Дарка. – А раптом він проти?

– Він не проти, я йому вже сказав, – збрехав Тарас. – У мене навіть свідки для одруження є! Ну, принаймні, свідчиця!

– І хто це? – грайливо запитала Дарка. – Одна із твоїх колишніх?

– Ні, що ти! Оксана, моя давня подруга.

– Ти мене хоч заздалегідь із нею познайомиш?

– Обов'язково! – випалив Тарас. – Можу просто зараз!

– Зараз?

Тарас озирнувся назад і побачив Оксану, що сиділа за столиком у гордій самотності. Обличчя Оксани виражало переляк і нерозуміння.

– Ходімо, підсядемо до неї, – прошепотів Дарці Тарас. – Бери свою тарілку, а решту я сам перенесу!

І вони зі своєю рибою пересіли за стіл до настрашеної Оксани.

– Оксано! Це моя наречена, – заявив він, показуючи поглядом на Дарку, що сіла за стіл, теж перелякану і зблідлу. – Познайомтесь, а я тим часом решту перенесу.

Але доки він переносив салати, соки та прибори, Оксана й Дарка сиділи та мовчки дивились одна на одну.

– Ви що? – здивувався Тарас, нарешті всівшись поруч. – Оксано, це Дарка, Дарочко, це Оксана! – Він супроводжував представлення дам елегантними жестами.

– Дуже приємно, – видихнула Дарка. – А ви що, знали, що будете свідчицею, до того, як він мені освідчився?

– Але він же уже освідчився вам? – обережно поцікавилась Оксана.

– Щойно.

– І ви… ви погодилися?

– Погодилась, – видихнула Дарка.

– Ну, слава Богу, – зраділа Оксана, й на її круглому личку з'явилася сліпуча усмішка. – А то я вже злякалася! Думаю, чого це ви до мене пересідаєте? Посварилися, чи що?! Вам так пощастило, Дарочко. Точніше, це йому пощастило, – Оксана кинула боязкий погляд на Тараса. – Він такий недотепа, непрактичний! їсть погано і нерегулярно! За ним пильно наглядати треба…