Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

— Коли можна прийти за документами? — спитала я.

— Та не бійся, нікуди не пропаде твій атестат! Ти ж учитимешся в дев’ятому класі, тож усе одно доведеться повертати документи в школу. Чи, може, ти кудись зібралася вступати після восьмого?

— Ще не знаю. Мама наполягає, щоб я подавала документи в медучилище або в педагогічне…

— То хоч визначся остаточно, куди саме підеш, а тоді й говори про атестат! А паспорт, до речі, у тебе є? Без нього документи в жодне училище не приймуть!

Почувши, що мені терміново потрібен паспорт, мої домашні впали духом. Головою сільради уже став Бугай, через якого плакала не одна дівчина в селі. Тато поніс мої документи в сільраду, проте незабаром повернувся дуже зажурений. Мамі не сказав нічого, а мені признався, що за паспортом нам доведеться йти разом (бо мене одну він не пустить!). А ще мусимо дати Бугаєві двадцять п’ять карбованців: виявляється, без цієї мзди голова паспорти взагалі не видає. І нести гроші я мушу сама, бо в тата Бугай їх навряд чи візьме, — а паспорт же треба виробляти чимшвидше: в обидвох училищах — і педагогічному, й медичному документи від тих випускників, які мають похвальну грамоту і вступатимуть за співбесідою, приймають лише два дні: першого й другого липня.

Ми двічі ходили в сільраду, і щоразу Бугай довго, єхидно та з превеликою для себе насолодою відверто насміхався з тата, чому він дорослу доньку водить у сільраду за руку. Коли ж прийшли втретє, розізлився й заявив, що ніякого паспорта до першого липня я не отримаю, бо цей документ у паспортному столі виготовляють не менше місяця — а нині вже маємо п’ятнадцяте червня. До того ж Бугай почав вимагати від нас уже не двадцять п’ять, а цілих п’ятдесят карбованців — і спершу принести гроші, а тоді вже «морочити йому голову».

Зрозумівши, що з училищем нічого не вийде, я змирилася з долею і сказала татові, що йду в дев’ятий клас. Але раптом з’ясувалося, що мій атестат кудись безслідно щез! Чи то я його загубила, чи його в мене вкрали… Так, я носила цей документ із собою у приймальні комісії обох училищ, але там від мене жодних паперів не приймали, бо не було паспорта. Носила й до сільради — але ж у руки Бугаєві не давала! Моя характеристика зі школи незмінно лежала на етажерці, похвальна грамота теж, — але атестат як у воду впав!

Коли наприкінці літа я отримала листа зі школи з вимогою або принести довідку про свій вступ до якогось закладу та подальше навчання (чи довідку з місця роботи про своє працевлаштування), або негайно повернути свій атестат для зарахування мене у дев’ятий клас, — мене охопив справжній жах. Чесно кажучи, я до останнього моменту таки «грішила» на Лілю з Андрієм, що це вони мені на збитки сховали, а чи й знищили мій документ. Та коли мама взяла замашну лозину й віддухопелила обох, а вони так і не призналися до гріха, то вже тією самою лозиною добряче дісталося й мені, аби пильнувала свої папери.

В останніх числах серпня я таки зібралася з духом і переступила поріг кабінету директора школи, якого за вічно похмурий вигляд і постійно чимось невдоволену фізіономію учні прозвали Змієм-Гориничем. Почувши про мою згубу, директор кричав на мене так, наче я десь запропастила щонайменше величезну культурну, історичну й археологічну цінність: скажімо, шапку Мономаха, оригінал «Слова о полку Ігоревім» чи золоту скіфську пектораль із Товстої могили, — а тоді замкнув у своєму кабінеті й зник на півдня. Я вже була впевнена, що тут мені й заночувати доведеться (добре, що в кабінеті стояв шкіряний диван), але Змій-Горинич як раптово щез, так само несподівано й з’явився в компанії дільничого міліціонера та начальника міськвно. Гуртом вони влаштували мені перехресний допит — і нарешті, після трьох годин звинувачень та погроз, змилосердилися й дозволили написати заяву про втрату свідоцтва про восьмирічну освіту.

У вересні мої документи школа відновила, і я знов опинилася в нашому класі, який недолічувався лише двох чи трьох найслабших учнів — вони дійсно пішли вчитися в ПТУ. Їх відсутності фактично ніхто й не помітив. Та що там казати: наша класна керівничка ще на урочистій Першовересневій лінійці зневажливо пожартувала про цих дітей: «Ляп на стінку, ляп на мур: я — веселий штукатур!». Катруся ж не покинула школу — її мама наполягла, щоби донька здобувала середню освіту, хоча вчитися в нашому класі усі ці роки цій дівчинці було дуже й дуже непросто. Насмішки, які постійно лунали на її адресу через непрестижну материну професію, тепер стали ще жорстокішими. Той же Ігорко-Боксер ледь не на кожній перерві виспівував услід Катрусі: