Ґео Шкурупій - Монгольські оповідання (збірка)

Гонгор пішов у напрямі до цієї купи каміння. Лише тут він ще не шукав Гачиту.

Гонгор підійшов ближче. Раптом він спинився, затримуючи подих і відчуваючи страшну колотнечу серця.

З тінявого боку Або лежала на підстилці якась людина. Людина лежала на боку, трохи підібгавши ноги, ніби якийсь екстравагантний дивак, що прийшов сюди поспати в тіні каміння.

Поволі в свідомість Гонгора впала знайомість цієї постаті. Це, безперечно, була Гачита, вдягнена, як завжди, у свій синій блискучий халат, що так не єднався з шовковими панчохами і лакованими паризькими черевичками.

— Гачито! — скрикнув мимоволі Гонгор і припав коло неї.

Вона не ворухнулась.

Гонгор обережно повернув її обличчя до себе. Воно було знесилене й бліде. Чорна тінь впала коло заплющених очей. Але Гонгор відчув ту невловиму теплінь, що ще жевріла в її тілі.

— Гачито! — знову покликав він з одчаєм у голосі.

Він обережно поворушив її, пильно й жадібно вдивляючись у зблідле, але прекрасне обличчя, в обличчя будди, що стоїть у найбільшому храмі — Гандані, — й дивиться на прихожанина з байдужим виглядом блискучого золотого обличчя.

Але раптом Гачита розплющила очі, й її лице одразу стало людським, осяяне тим промінням, що освітлює лише живі обличчя людей.

— Гачито, ти пізнаєш мене? — зраділо спитав Гонгор, обіймаючи її й підіймаючи трохи з землі її голову.

Гачита знесилено щось прошепотіла й знову заплющила очі, її голова непритомно впала йому на руки.

Що робити?

Гонгор безпорадно оглянув долину.

Вона була мертва й порожня. Подалець стояли поруч двоє чорних собак і уважно стежили за його рухами.

Вечоріло. Небо стало синє, й довгі тіні лягли від дабанів.

Час був негайно тікати звідси, поки не зібралися зграї псів, які могли розправитися і з Гачитою і з ним.

Страх і безсилля охопили Гонгора. Він трохи посидів, відпочиваючи й збираючись з силами. Він не міг тут покинути Гачиту, серед цих потворних псів.

Напруживши всі свої сили, Гонгор підвівся, підхопивши на руки Гачиту. Вона здалася йому легенькою, як пушинка. І Гонгор манівцями, скорочуючи шлях, пішов з цієї жахливої долини, несучи в обіймах дівчину.

Чорні пси на деякій відстані слідкували за ним, як нічна загроза, що з її лабет він викрав дорогоцінну здобич.

Щокроку йому ставало важче нести її. Він падав з ніг од утоми. Що далі він одходив од страшної долини, то все більше втрачав сили. Але він знайшов у собі мужність донести її до себе додому.

Європейський лікар врятував Гачиту. Вона поволі видужала й залишилася жити в Гонгора. Як і слід було чекати, батьки відмовилися від неї.

Єдине, за чим сумувала Гачита, живучи в Гонгора, це за конем, якого тепер у неї не було.

І вона разом з Гонгором почала заощаджувати гроші, щоб купити велосипед.

Сонце підсмажувало кам'яні дабани, як велетенську яєчню. Автомобіль, немов чорна муха, що не може витягти своїх лап із розпеченої рідини, застряв на круглому й рівному, як куряче яйце, дабані.

Це був старий напіврозбитий легковий «форд», завантажений горою ящиків. Коло нього нікого не було видно.

З долини на дабан підіймався другий автомобіль, що гарчав і чмихав, як ведмідь, який лізе на високе дерево. Тут проходила дорога з Алтан-Булака на Улан-Батор.

Великий вантажний автомобіль, що віз важкі залізні рейки, чмихнувши ще кілька разів, стомлено спинився коло «форда». З вантажної машини злізло двоє шоферів, випростовуючи розбите їздою тіло.

— Алло! Що трапилось?

З-під автомобіля вистромились грубі черевики, потім ноги, й, нарешті, з-під нього вилізла маленька чорна постать юнака-монгола.

— Здрастуйте! — привітався монгол, привітно посміхаючись своїм чорним пласким обличчям. Його приплескуватий ніс був урівень із щоками, але той, хто виліпив це монгольське обличчя, нагородив його білими, як циферблат, зубами й щирою посмішкою.

— Тарілка! — тихо промовив шофер до свого приятеля.

Обидва вони з презирством поглядали на монгола та на його підтоптану «галошу», що трохи схилилась на переднє колесо.

— Здається, луснула вісь, — сказав монгол і знову поліз під автомобіль.

Шофери трохи постояли, переступаючи з ноги на ногу.

— Заправимо бензинові баки? — спитав один із них і пішов до вантаговоза.

З-під сидіння він витяг пляшку горілки, пару консервних коробок, хліб і шматок ковбаси. Обидва вони зручно розташувалися в тіні від вантажника, наче це була тінь од пальми, і взялися до їжі.