Еріх Ремарк - Три товариші

Я попросив перенести своє ліжко до неї в палату, і сідав до неї, коли вона прокидалась і коли її очі сповнювались відчайдушного благання. Я нерідко думав про ампули морфію у мене в чемодані і вдався б до них без жодних вагань, якби вона не була така вдячна за кожен новий день життя.

Я сидів біля її ліжка і розповідав усе, що спадало мені на думку. Пат не можна було багато говорити, і вона охоче слухала, коли я розповідав про своє життя-буття. Найбільше вона любила слухати історії з моїх шкільних років. Іноді, тільки-но переборовши новий приступ, бліда й розбита, сидячи в подушках, знову просила, щоб я зобразив їй когось із моїх учителів. Розмахуючи руками й погладжуючи удавану руду бороду, я ходив по кімнаті, сопів і скрипучим голосом виголошував професорські мудрості. Щодня я вигадував щось нове, і Пат поступово взнавала всіх забіяк і баламутів з нашого класу, які завдавали учителям найбільше неприємностей. Одного разу, почувши громовий бас нашого ректора, наскочила чергова нічна сестра… Потрібен був час, поки я, на прохання Пат, переконав її, що я не збожеволів, хоч і скакав серед ночі по кімнаті в пелерині і каплоухому капелюсі й давав прочухана якомусь Карлу Оссеге, що підступно підпиляв кафедру.

Денне світло поволі проникало в палату. Гостро вимальовувались чорні силуети гір. Бліде й холодне небо за ними починало відступати вдалину. Нічна настільна лампа ставала блідожовтою, і Пат клала своє вологе обличчя мені на руки.

— Пройшло, Роббі. Тепер у мене знову є ще один день.

Антоніо приніс мені свій радіоприймач. Я підключив його до електропроводки, заземливши до батареї парового опалення, і ввечері в палаті Пат почав настроювати. Приймач гарчав і квакав, та раптом із хрипіння прорвалась ніжна, ясна музика.

— Що це, любий? — спитала Пат.

Антоніо дав також радіожурнал. Я погортав його.

— По-моєму, Рим.

Тут прозвучав і глибокий, металевий голос диктора:

— Радіо Рома — Наполі — Фіренце…

Я повернув кнопку настройки. Соло на фортепіано.

— Цього мені не треба шукати в журналі, — сказав я. — Це Вальдштайнівська соната Бетховена. Колись я теж умів грати її — у ті часи, коли ще сподівався стати радником народної освіти, професором або композитором. Тепер я вже давно забув її. Краще повернемо далі. Нічого приємного вона не нагадує.

Теплий альт, дуже тихий і улесливий: «Parlez moi d'amour» [5] «Говоріть мені про кохання» (франц.) .

— Париж, Пат.

Лекція про боротьбу з філоксерою… Я повернув далі.

Рекламні об'яви. Квартет.

— Що це? — спитала Пат.

— «Прага. Смичковий квартет. Опус п'ятдесят дев'ять, два, Бетховен», — прочитав я вголос.

Я почекав, поки скінчиться музична фраза, повернув далі, і раптом зазвучала скрипка, дивна скрипка.

— Це буде Будапешт, Пат. Циганська музика.

Я точніше встановив шкалу. Повно і м'яко линула мелодія над потоком звуків оркестру з цимбалів, скрипок і волинок.

— Прекрасно, Пат, правда?

Вона мовчала. Я обернувся. Вона плакала широко розкритими очима. Я ривком вимкнув приймач.

— Що з тобою, Пат? — Я поклав руку на її худенькі плечі.

— Нічого, Роббі. Звичайно, це безглуздо… Але коли почуєш таке — Париж, Рим, Будапешт… Боже, а я була б рада ще хоч раз побувати внизу, в селі…

— Але ж, Пат…

Я говорив їй усе, що міг, аби відвернути її од цих думок. Та вона хитала головою:

— Я не сумую, любий. Ти не повинен так думати. Я не сумую, коли плачу. Це находить на мене іноді, але ненадовго. Зате я надто багато думаю.

— Про що ж ти думаєш? — спитав я, цілуючи її волосся.

— Про єдине, що в мене може бути на думці, — про життя і смерть. І коли при цьому я стаю сумною і вже нічого не розумію, то переконую себе в тому, що краще вмирати, коли ще хочеться жити, ніж тоді, коли хочеться вмерти… Ти як гадаєш?

— Не знаю…

— Авжеж. — Вона прихилила голову до мого плеча. — Коли хочеться жити, тоді щось є таке, що любиш. Це важче, але й легше водночас. Подумай: так чи інакше я мусила б померти, і тепер я вдячна, що у мене є ти. Адже я могла бути самотня і нещасна. Тоді б я вмирала з охотою. Тепер мені тяжко; але я сповнена любові, як бджола меду, коли повертається увечері до вулика. Якби я могла вибирати — я б вибрала знову те саме… щоб як тепер…

Вона поглянула на мене.

— Пат, — сказав я, — але ж є ще й третє: коли альпійський вітер стихне, тобі буде краще, і ми поїдемо звідси.

Вона все ще допитливо дивилась на мене.

— Я боюсь за тебе, Роббі. Тобі набагато тяжче, ніж мені.