Олександр Дюма - Три мушкетери

— О, невже я маю вірити вашим словам?

— Так…

— Тоді на знак вашого прощення подаруйте мені якусь дрібничку, що належала б вам і нагадувала мені, що все це не сон; дрібничку, яку ви носили і яку я теж міг би носити. Якусь каблучку, кольє, ланцюжок…

— І ви облишите мене, коли я подарую те, про що ви просите?

— Так.

— Негайно?

— Так.

— Ви залишите Францію, ви поїдете до Англії?

— Так, присягаюся вам!

— Тоді заждіть, заждіть.

Анна Австрійська вийшла до своїх покоїв і майже відразу повернулась, тримаючи в руках невеличку скриньку рожевого дерева із золотою монограмою.

— Візьміть, мілорде герцогу, — сказала вона, — бережіть її як пам'ять про мене.

Бекінгем узяв скриньку і вдруге впав на коліна.

— Ви обіцяли облишити мене, — нагадала королева.

— І я дотримаю свого слова. Вашу руку, вельможна пані, вашу руку, і я залишаю вас.

Заплющивши очі, Анна Австрійська простягла праву руку герцогові; лівою вона сперлася на Естефанію, відчуваючи, що сили от-от зрадять її.

Бекінгем ніжно торкнувся губами цієї чарівної руки і, підвівшись, мовив:

— Через півроку, якщо я тільки не помру, я знову побачу вас, вельможна пані, навіть коли для цього мені треба буде перевернути світ.

І, вірний своєму слову, він вибіг з кімнати.

В коридорі Бекінгем побачив пані Бонасьє. Непомітно й благополучно вона вивела герцога з Лувру.

Як можна було помітити, до всього, що діялося, була причетна людина, що нею, незважаючи на її скрутне становище, ми тим часом мало-таки цікавились. Це був пан Бонасьє, шановна жертва політичних і любовних інтриг, які в ті часи рицарських подвигів і легковажних пригод досить щільно перепліталися між собою.

На щастя — пам'ятає про це читач чи не пам'ятає, але, повторюємо, на щастя, — ми пообіцяли не забувати про нашого галантерейника.

Арештувавши пана Бонасьє, поліцейські відвезли його просто до Бастилії, де, вкрай переляканого, провели перед взводом солдатів, які саме заряджали мушкети.

Опинившись у похмурому підземеллі, Бонасьє був зовсім приголомшений найбрутальнішою лайкою і якнайсуворішим обходженням своїх конвоїрів. Поліцейські збагнули, що мають справу не з дворянином, тож і повелися з ним, як з останнім бідняком.

Тільки за півгодини з'явився секретар суду, котрий, поклавши край фізичним, але ніяк не моральним мукам пана Бонасьє, наказав одвести його до кімнати для допиту. Здебільшого в'язнів допитували в камерах, але з паном Бонасьє вирішили не панькатися.

Двоє наглядачів схопили галантерейника, провели його подвір'ям, завели в коридор, де стояло троє вартових, відімкнули якісь двері й увіпхнули до кімнати з низькою стелею, умебльованої тільки столом та стільцем. Біля столу сидів комісар і щось старанно писав.

Наглядачі підвели в'язня до столу і, на знак комісара, відійшли до дверей, звідки не можна було почути, про що йтиме мова.

Нарешті комісар підвів голову від паперів і глянув на арештованого. Це був набурмосений чоловічок із дзьобатим носом, гострими жовтими вилицями, допитливим і пронизливим поглядом малесеньких очиць та обличчям, у якому було щось від куниці й від лиса водночас. Його голова на довгій і рухливій шиї, яка стирчала з коміра широкої чорної мантії, похитувалась, наче в черепахи, що висунула її з-під свого панцира.

Для початку комісар спитав у Бонасьє його ім'я, прізвище, вік, фах та адресу.

Обвинувачений відповів, що звуть його Жак-Мішель Бонасьє, що йому минув п'ятдесят один рік, що він колишній власник галантерейної крамнички і мешкає на вулиці Могильників у будинку номер одинадцять.

Тоді комісар заходився докладно пояснювати, яка небезпека може загрожувати звичайному городянинові, коли той насмілиться втрутитись у високу політику.

Потім комісар так само докладно розповів про могутність і силу пана кардинала — цього неперевершеного політика, переможця міністрів минулих і взірця для міністрів майбутніх, — силі та могутності якого ніхто не спроможний протистояти безкарно.

Закінчивши цю частину промови, комісар втупив свої яструбині очі в бідолашного Бонасьє й запропонував йому подумати про серйозність становища.

Міркування галантерейника не відзначалися складністю: він кляв ту хвилину, коли панові де Ля Порту спало на думку одружити його зі своєю хрещеницею, а особливо, коли ця хрещениця стала на службу до королеви.

Глибокий егоїзм і нелюдська скнарість, що складали основу вдачі пана Бонасьє, сполучались у нього з надзвичайним боягузтвом. Кохання, яке він відчував до своєї молодої дружини, було почуттям другорядним і, отже, не могло перебороти ці первинні інстинкти.