Олександр Дюма - Три мушкетери

— Пані Бонасьє! — прошепотів Д'Артаньян. — Невже я такий щасливий, що знайшов ту, кого не може знайти ніхто?

— Якраз на вас ми й чекали, — відповіли поліцейські.

Голос жінки звучав тихіше й тихіше; шум боротьби долинав крізь дерев'яну стелю. Жертва відбивалась, але чи довго може жінка боротися з чотирма чоловіками?

— Пустіть, панове, пус… — прошепотіла вона востаннє, і більше нічого не стало чути.

— Вони затикають їй рота, вони зараз поведуть її геть! — вигукнув Д'Артаньян і зірвався на ноги. — Моя шпага! Так, вона при мені. Планше!

— Слухаю вас, пане!

— Біжи по Атоса, Портоса та Араміса. Кого-небудь з них ти напевно застанеш удома, а може, й усіх трьох. Хай беруть зброю, хай поспішають, хай біжать сюди!.. Стривай, я згадав: Атос у пана де Тревіля.

— Але ж куди ви йдете, пане?

— Я спущуся через вікно — так буде швидше; тим часом ти прикрий дірку в паркеті, підмети підлогу, виходь дверима й біжи, куди я тобі звелів.

— О пане, пане, ви можете вбитися! — вигукнув Планше.

— Мовчи, дурню! — гримнув Д'Артаньян.

Спершися рукою на підвіконня, він зіскочив з другого поверху, який, на щастя, був не дуже високий, так що юнак навіть не забився. Він загрюкав у двері, промовляючи сам до себе: — Зараз у мишоловку піймаюсь я, і горе тим котам, які зважаться зачепити таку мишу!..

Тільки-но він стукнув молотком у двері, як гомін миттю ущух. Долинули притишені кроки, двері відчинились, і Д'Артаньян, зі шпагою в руці, увірвався до помешкання пана Бонасьє, двері якого, маючи, мабуть, пружину, відразу ж зачинилися за ним.

За якусь мить усі мешканці злощасного будинку Бонасьє та його найближчі сусіди почули відчайдушні зойки, тупотіння ніг, брязкіт шпаг, гуркіт повалених меблів. Люди, стривожені шумом, повихилялися з вікон, щоб довідатись, у чім річ; і от вони побачили, як двері відчинилися знову і четверо вбраних у чорне людей не вийшли, а, наче зграя переляканих круків, шугонули з них, лишаючи на підлозі й на кутах столів пір'я своїх крил, чи то пак, клапті одягу та шмаття плащів.

Треба сказати, що Д'Артаньян здобув перемогу без особливих зусиль, бо тільки один поліцейський був озброєний, та й той захищався лише для годиться. Решта троє, правда, намагалися оглушити юнака, кидаючи в нього стільці, ослони і навіть горщики; але дві чи три подряпини шпагою гасконця нагнали на них страху. Десяти хвилин було цілком досить, щоб поліцейські визнали свою поразку, і Д'Артаньян залишився переможцем на полі бою.

Сусіди, які повідчиняли вікна зі спокоєм тогочасних парижан, що звикли до безнастанних бойовищ і сутичок, зачинили їх одразу після втечі чотирьох чоловіків у чорному: вони збагнули, що тут уже все закінчено.

Та вже було й пізно, а тоді, як і тепер, у Люксембурзькому кварталі лягали спати ще завидна.

Залишившись сам з пані Бонасьє, Д'Артаньян обернувся до неї; бідолашна жінка сиділа в кріслі майже непритомна. Юнак кинув на неї швидкий допитливий погляд.

Це була чарівна жінка років двадцяти п'яти — двадцяти шести, чорнявка з блакитними очима, маленьким носиком і чудовими зубками. Личко в неї було сніжно-біле з ніжним рум'янцем. На цьому, правда, й вичерпувалися риси, за якими її можна було вважати вельможною дамою. Руки в неї були білі, але досить грубі; ноги також не свідчили про високе походження. На щастя, Д'Артаньяна ще не турбували такі дрібниці.

Розглядаючи пані Бонасьє і, як ми вже сказали, зупинивши погляд на її ніжках, юнак помітив долі батистову хусточку, машинально підняв її і впізнав вигаптуваний на ріжечку герб — такий самий, що його бачив колись на хусточці, яка мало не спричинилася до дуелі з Арамісом.

А що відтоді Д'Артаньян остерігався хусточок з гербами, то він мовчки згорнув її й непомітно поклав до кишені пані Бонасьє.

Тої ж миті пані Бонасьє опритомніла, розплющила очі, перелякано озирнулась довкола й побачила, що вона сама зі своїм визволителем. Вона простягла до нього руки і всміхнулась. У пані Бонасьє була найпрекрасніша в світі усмішка.

— Ах, добродію! — сказала вона. — Це ви врятували мене; дозвольте вам подякувати.

— Шановна пані, — відповів Д'Артаньян, — я зробив тільки те, що на моєму місці зробив би будь-який інший дворянин, і тому вам нема за що мені дякувати.

— О ні, добродію, ні! І я сподіваюсь довести вам, що не лишуся невдячною. Але чого хотіли від мене ці люди, про яких я спочатку подумала, що вони злодії, і чому тут немає пана Бонасьє?

— Ці люди, пані, страшніші за злодіїв, бо вони — агенти пана кардинала; ну, а вашого чоловіка, пана Бонасьє, немає тут тому, що вчора його арештували й відвели до Бастилії.