Григорий Тютюнник - Вир

Знову повз двір проходять вартові. Він бачить блиск місяця на багнетах і чує їх тиху розмову. Ось один з них зупинився, блиснув запальничкою, прикурив. На Тимка війнуло запашним димком. Вони стояли від нього в кількох метрах, і йому здавалося, що вони його бачать. Тимка давить під ложечкою, він перестає дихати, кам'яніє. Німці простують далі, несучи на багнетах іскри місяця. Тимко тре рукавичкою зліплені морозом вії. Раптом тихо іржуть коні, двері відчиняються, і з хати виходить німець. Він стоїть секунду-дві, ніби прислухається до чогось, потім розстібує шинелю і сюркотить у сніг. Тимко вискакує із-за хліва і шепоче:

— Хенде гох!

Німець піднімає руки, а спритним ударом ноги вибиває автомат з рук Тимка, хапає за горло і кидає в сніг. Тимко б'є німця коліном під дихало. Німець летить у сніг. Тимко насідає зверху і чув, як щось важко б'є його по голові. «Пропаві»—шепоче його гаснуча свідомість...

— Ти можеш іти? — питає його хтось, тяжко сопучи.

— Можу! — шепоче.

Мороз повертає сили, Тимко біжить. В улоговину котиться, як груша. Рот забитий снігом, у носі сніг, в вухах сніг. Тимко підіймається шгноги і бачить перед собою всіх розвідників. Вони тривожно метушаться: в'яжуть того самого німця, з яким борюкався Тимко. Абдулаєв суворий і стривожений.

— Ошень харош, хароші Пошли, ребята, — підганяє він розвідників. Вони стають на лижі і прудко тягнуть німця по снігу.

Абдулаєв підходить до Тимка. Тепер усе добре, «язика» потягли, до світанку далеко, мимо батарей проскочать. В селі стрілянина і тривога, одна за одною злітають ракети. Голубі виблиски біжать по снігах.

— Завили, шакальї, — киває Абдулаєв у той бік, звідки чується стрілянина, і сміється. — Тебе шапка спасал. Он тебя гранатой башка бил. Ты хароший человек, у тебя башка крепкий.

— Як же воно вийшло? — питає Тимко.

— Потом, — сміється Абдулаєв і пришвидшує крок. — Наши уже далеко отошли, шире шаг. Доганять нада.

У повітрі наростаючий свист снаряда.

— Ложись, — шепче Абдулаєв, і вони з Тимком падають у сніг. їх обдає гарячими газами. Вгорі фуркотять уламки, один із них падає зовсім близько, і чути, як він шипить у снігу, вичахаючи.

— Наши стрелял, фрицов батарей искал, — пояснює Абдулаєв, вони знову біжать до лісу, який уже недалеко.

Під самим лісом їх наздогнало кілька мін: дві вибухнули далеко позаду, третя шарахнула в лісі. Вибух був гучний і тріскучий.

— Зто фриц. Из Торопы бросал, — і Абдулаєв вилаявся по-своєму.

Потім, коли вони зайшли поміж дерев, він сказав:

— Ти хароший человек, смелнй, а фрица не мо-жешь брать. Нада его бить по башка, а не говорить «руки вверх». Я сльїшал вашу возню, прибегал, помог. Нада голову бить й тихо, спокойно. Понял?

Тимко кивнув головою і міцно зав'язав шворочки від шапки, щоб не так густо ішла кров.

Коли увійшли в розташування батальону, досвідчений Абдулаєв відчув, що тут щось трапилося. Вартовий, незважаючи на те, що вони назвали пароль, не пропускав їх і весь час прислухався до вибухів.

— Почему не пускаешь? Пароль сказал, што нада?

— А може, ви німці?

— Какой немцы? Пустая твоя голова, — вилаявся Абдулаєв. Мимо пробігли санітари з носилками. Вартовий, глянувши на них, сказав Абдулаєву:

— Один взвод міною накрило.

Тимко не став чекати, пішов шукати санітарів. Вони скинули з нього шапку, вистригли навколо рани волосся і змазали йодом.

— Нічого страшного, — сказав один з них, — черепок цілий, — і навернув Тимкові на голові білу чалму. Шапка не налазила, і Тимко, засунувши її під халат, пішов розшукувати Марка.

В роті Тимка зустріли приязно.

— А, герой ночії — обступили його бійці, але він не став з ними розмовляти. Його охопила якась тривога, і він шукав Марка.

— Це який же? — перепитували його. — З новеньких? Той, що стояв під деревом? Здається, його в другий взвод перевели.

— І зовсім ні. Його з першого разу. Отам, під соснами, вони всі лежать.

«Під якими соснами? Що вони мелють? Таж я дві години тому бачився з Марком і говорив».

Тимко підійшов до сосен. Марка там не було. Тоді він пішов далі і побачив на снігу непорушних людей, що стогнали. Він наблизився, і став розшукувати Марка, і майже зразу побачив його. Той сидів, обіпершись спиною об дерево, і не стогнав, а сичав крізь зуби. Ліва нога, обмотана бинтами, лежала на шинелі.

— Тебе поранило? — запитав Тимко, відчуваючи, як Марко то відпливає кудись у темряву, то знову появляється близько перед очима.

Марко мовчки кивнув головою і злегка торкнувся рукою до бинтів.