Григорий Тютюнник - Вир

Люди сиділи під деревами на снігу. Ніхто не здрімнув, усі відчували, що тут фронт, і були зібрані та насторожені. Абдулаєв ходив із Моргуновим по розташуванню роти, відбирав бійців.

— Єремєєв, Слободянюк, Разгуляєв, Митяй... Викликані схоплювалися на ноги, приєднувалися до Абдулаева.

Біля Тимка Абдулаєв затримався на секунду, обернувся до Моргунова.

— Беру.

— Я б не радив.

— Нічого. Хай привчається.

Абдулаєв поплескав Тимка по плечу і злегка штовхнув його в бік, де стояли відібрані бійці. Тимко мовчки став біля них, поправив за спиною автомат. Марко підійшов до нього, з плачем у голосі запитав і

— А як же я?

В пітьмі його зіщулена постать була сиротливою і одинокою.

— Частіше землі вклоняйся, — засміявся Тимко. Марко повернувся і пішов у темряву, і тоді серце Тимка йокнуло. Він наздогнав товариша і тихо сказав йому:

— Ти стережись, Марку, голови не виставляй. Чи ж думали ми з тобою, коли пасли у Троянівці корів, що доля занесе нас аж сюди?

Марко відвернувся в темряву. Він плакав. Тимко помовчав. Марко заметушився, щось вийняв із бокової кишені.

— Візьми, це мені мати на дорогу дала. Свячені кісточки з вишні. Замова від кулі.

— А тобі?

— В мене ще є.

Тимко понюхав три малюсінькі грудочки, поклав у кишеню.

— Беєвою горою пахнуть, — сказав він і посміхнувся.

— Щось ти дуже веселий, Тимку?

— На масницю уродився, — вишкірився білими зубами Тимко і, потиснувши Маркові руку, побіг до групи, що вилаштовувалась поміж деревами.

Групу вів Абдулаєв. Десять чоловік одягли білі маскхалати.

— Де шалтай-болтай? — насварився на Тимка Абдулаєв.

— Прощався із землякомі

— Одержуй халат.

Крім зброї, яка була у бійців, видали ножі в брезентових чохлах.

«Гм. Це на якусь веселу свайбу йдемо», — подумав Тимко, чіпляючи ножа до пояса.

Моргунов провів їх до узлісся і, зібравши в гурточок, пошепки сказав:

— От так, ребятки, наказано вам привести «язика». Зараз, — він глянув на годинник, — пів на другу. Вн повинні бути тут пів на п'яту... з «язиком». Ясно? Ідіть.

Бійці один за одним вийшли з лісу.

Абдулаєв був старий вовк, він знав — «язика» взяти нелегко.

По рідкій стрілянині він визначив, де розташовані німці, непомітно прослизнув повз них. Попереду було село Стара Торопа, і Абдулаєв розраховував там узяти «язика». Становище було таке, що їхній батальйон, як розказав їм перед виходом на завдання Моргунов, вийшов німцям у тил, отже, тільки на східній околиці Старої Торопи був німецький фронт, і там чулася млява стрілянина, видно, заради охорони.

Хлопці вийшли до села з заходу, так що тепер їм не було чого боятись, хоча, звичайно, треба бути насторожі. Погода була не розвідницька: місячна. Тіні на снігу — в райдужних кантах. Проскочили білу пустелю. В улоговині зупинилися. За горбом — Стара Торопа. Вони стояли внизу і радились. Угорі ходив вітер І здмухував сніг на халати.

Абдулаєв глянув на годинник. Вони були в дорозі вже сорок хвилин. Розбившись на дві групи, розійшлися, тримаючи, одначе, певну віддаль, щоб не губити один одного з поля зору. Видралися на горб, попадали в сніг.

Тиша. Чути, як з-під лиж з шурхотом сиплеться сніг. На білому сніговинні чорніють хати, віє згарищем. Хлопці повзуть, перелазять через загорожу, завмирають на чиємусь городі.

Абдулаєв, Митяй і Тимко повзуть далі. Абдулаєв нюхом чує, що в хаті хтось є. Робить кілька стрибків і причаюється біля хліва білим привидом. У дворі стоїть підвода. Прикриті попонами, тиснуться коні. Вони вже вчули чужинців, щулять вуха, сторожко витягують шиї. Від них тягне кізяком, сечею і нудливим духом чужого майна.

Абдулаєв дає знак, і Митяй з Тимком прискакують до нього.

— Тут хтось є, — ворушить губами сержант і показує на хату. Раптом він застигає і дає знак «увага». По вулиці чути скрип людських кроків.

Сільською вулицею крокують двоє з карабінами за плечима. Двоє! Взяти не можна. Хтось із них обов'язково вистрелить або закричить.

«У-у, ішаки!» — лається Абдулаєв і проводить їх злющим поглядом.

Розвідники стоять, вичікуючи на здобич, але звірина не йде. Тоді Абдулаєв забирає Митяя і рухається до сусіднього двору. Тимкові наказує стояти під хлівом, спостерігати за хатою.

— Бачиш, — показує Абдулаєв на воза і коней посеред подвір'я. — Фріци тут е. Не може такого бути, щоб хто-небудь з них не вийшов надвір.

Тимко щільніше тулиться до стіни і наводить очі на двері. Він стоїть довго, мерзнуть ноги і руки, смертельно хочеться закурити.