Григорий Тютюнник - Вир

— Наївся, аж ноги гнуться. Не знаю, як і лопату держатиму, — вижмурювався він на сніги.

А Тимком ніяк не міг намилуватися. Дуже дивувало Марка, що той красується у козацьких шароварах, ще й з лампасами:

— Хоч у персицьку армію пиши.

— Чого саме в персицьку?

— Ну, а в яку ж іще? — визвірився він на Тим-ка. — У білогвардєйську? Так її ж немає, розбили. А з червоними лампасами тебе в Червону Армію ніхто не прийме. Ти ж, брате, контрреволюцію вбрав на себе, це я тобі як другові говорю. І попадешся ти властям на око — обірвуть вони тобі оті штани до очкура, в одних підштаниках красуватися будеш. Попроси в мене ножика, я вже тобі, як другові, позичу, та хутенько поспорюй їх до лихої мами.

— Ах тьі ж, птичкино гнездьішко, — тоненько сміявся Коростильов, виблискуючи жовтими крагами.

Тимко мовчки порипував валянками по снігу. Заяча шапка його вкрилася інеєм, лице рум'янилося. Він був зайнятий своїми думками і навіть не чув, про що баляндрасить Марко.

Вийшли на Дон. По всьому березі стояли люди і довбали мерзлу землю. Тимко зайняв свою ділянку поряд з Коростильовим та Марком і також почав довбати. Кайло вкрилося туманом, і холодну дерев'яну ручку було чути навіть крізь рукавиці. Земля була мерзла і тверда, як бетон. Відбиті грудочки відлітали з фуркотом, як уламки гранати. Тимко довбав довго, щоб зігрітися, але руки його клякли, і він час від часу хукав на них, щоб напоїти теплом. По всій лінії бухали кирки, кайла, ломи і ворушилися люди — чорні, незграбні, з довгими тінями на снігу. Подекуди вже палили вогнища з сухого бур'яну, біля них грілися трудармійці.

— А что, й нам можно огонечек? — сказав Коростильов і, кинувши кайло, пішов збирати сухий бур'ян, прихопивши із собою Марка.

Тимко гатив кайлом з годину і вирубав дірочку, яку можна було закрити шапкою. Хлопців довго не було, і він, розігнувши спину та приклавши до очей руку, жмурячись від яскравого, сліпучого блиску, довго шукав їх поглядом. Нарешті побачив унизу дві маленькі постаті, що дерлися косогором, з оберемками бур'яну. Тимко дивився на них згори, і Коростильов здавався зовсім дрібнюсіньким і якимось плескуватим. Із червоних кущів красноталю виїхав Хлястик на коні, махнув рукою і щось закричав. Зараз же до нього побігли трудармійці і обступили.

«Що це вони там? Напевно, зведення з фронту».

Тимко кинув кайло і, швидко ступаючи, майже бігцем подався до гурту. Але тільки він підбіг з гони, як натовп розвалився, люди розійшлися по роботах.

«Мабуть, нічого особливого», — подумав він, і щось боляче, тупо кусонуло його за серце. Він повернув назад, взяв кайло і зачав довбати.

Коростильов і Марко теж відділилися від людського гурту і подерлися косогором. Вони не вгадали, де їхнє місце, і пішли не туди. Тимко свиснув і помахав їм шапкою. Марко пішов першим, Коростильов грібся за ним. Коли вони підійшли ближче, Тимко помітив на обличчі Коростильова тиху радість, ніби він тільки-но зустрівся Із добрим приятелем, якого давно не бачив. Поклавши оберемок бур'яну на сніг, він зняв із качанкуватої голови шапку, дбайливо струсив її од бур'яну і колючок, усміхнувся аж до вух, оголивши червоні ясна:

— Наши немца от Москвьі поперли...

— Невже?! — задихнувся Тимко.

— Хошь й у Марка спроси. Только что Хлястик из газетьі вичитьівал.

Тимко глибше насунув шапку на голову, схопив Коростильова, як дитину, на руки і почав кружляти його навколо себе, аж у того вітер свистів у вухах.

— Ды пусти. Ды задушить, домовой, — тоненько повискував Коростильов, дригаючи личаками, на які налип сніг.

— Розкладай вогонь, ——весело потер руками Тимко. Очі в нього сяяли, голос ламався, як крихкий лід на морозі, рухи стали поривчастими і безладними. — Ну! — підморгнув він Коростильову.

— Теперь они пошли драпать. Теперь не задержатся. А тут і морозец прихватьівает. Ась? — змовницьки, весело підморгнув Коростильов.

Марко бив кайлом сухі пеньки і кидав їх на вогнище :

— Мо, воно, як на таке повернуло, то скоро й війні кінець? Тоді до чортинячої матері кирку в кущі, а самому на Троянівку...

— Не поспішай. Ще й тобі з носа червону юшечку видавлять, — ошкірився Тимко. — Ти думаєш, так і відсидишся огут з кайлом у руках?

Вогнище потріскувало сухим бур'яном і пашіло жаром. Тимко, Марко і Коростильов обсіли його, жадібно простягли закоцюблі руки. Раптом через вогнище на сніг лягла саженна тінь. Всі обернулись і побачили грека Цівадіса, обмотаного рядном, від нього смерділо брудом і часником. Мовчки він присів до вогнища, і зараз же із-за його спини вилупилися Тоська й Госька. Повсідалнся обабіч Цівадіса, покірні, як щенята. Ціва-діс не брав кайла до рук, тинявся від одного вогнища до другого, відбирав у кого які були продукти і з того жив. їв страшенно багато, і якби його, прив'язати до ясел, у яких лежав баран, то за якийсь час там залишилися б роги та ратиці. Вічні мандри побіля чужих вогнищ ніколи не припинялися, і це було видно на ньому: ззаду рудим шматтям висіло рядно, його тільки-но кинув жувати вогненний дракон. Чорна, збита, як баранячий курдюк, борода вся в рудих лишаях; від неї тхне смалятиною; очі червоні, сльозяться.