Альбер Камю: Падіння

Яка навала! Сподіваймося, що вони принесуть нам добру вістку! Всі, всі врятуються, так, усі, а не тільки обранці, багатство і тягар праці поділять між усіма, і від нинішнього дня ви щоночі спатимете на долівці заради мене. Цілковита гармонія, чого там! Признайтеся, проте, що ви зомлієте, якщо з неба спуститься колісниця і я злину в ній, або ось сніг раптом запалає вогнем. Ви не вірите в дива? Я також. Але мені все ж таки треба пройтися. Добре, добре. Я лежатиму спокійно, не турбуйтесь. Та ви й не дуже-то йміть віри моєму хвилюванню, моєму розчуленню і маячним моїм промовам. Вони цілеспрямовані. Стривайте, тепер ви розповісте мені про себе, і тоді я дізнаюся, чи досягнув я своєю палкою сповіддю бодай однієї своєї мети. Я все сподіваюся, що колись моїм співрозмовником виявиться поліцейський, і він заарештує мене за крадіжку «Непідкупних суддів». За все інше ніхто не може мене заарештувати, правда? Але ця крадіжка підпадає під дію закону, а я вже постарався, щоб мене мали за спільника: я переховую в себе коштовну картину й показую її першому зустрічному. То, виходить, ви можете мене заарештувати — то буде добрий початок. Може, візьмуться тоді й до всього іншого, зітнуть мені голову, і я позбудуся страху смерті, знайду спасіння. Ви піднімете над юрбою глядачів мою ще не торкану тліном голову, щоб вони її впізнали, і знов я вивищусь над ними, як зразковий злочинець. Усе буде скінчено, я завершу стиха свій шлях лжепророка, що волає в пустелі й не бажає вийти з неї. Але ви, звичайно, не поліцейський — то було б надто просто. Та що ви?.. Адвокат? А знаєте, я так і думав. Виходить, дивовижна симпатія, яку я відчув до вас, була не безпідставна. Ви провадите в Парижі чудову діяльність. Я так і знав, що ми з вами з одного племені. Адже всі ми схожі одне до одного, балакаємо без угаву, по суті, не звертаємося ні до кого і завжди стикаємося з одними й тими питаннями, хоча й знаємо заздалегідь відповіді на них. Ну, розкажіть мені, прошу вас, що сталося з вами якось увечері на набережній Сени і як вам пощастило ніколи не важити своїм життям. Вимовте ці слова, які вже багато років не перестають лунати в моїх вухах і які я вимовляю нарешті вашими устами: «Дівчино, ох, дівчино! Кинься ще раз у воду, аби вдруге мені випала можливість урятувати нас із тобою обох!» Удруге? Ох, яка нерозважливість! Подумайте, любий метре, а раптом нас піймають на слові? Виконуй обіцянку! Бр-р! Вода така холодна! Та ні, можна не турбуватися. Тепер уже пізно, і завше буде пізно. На щастя!

--- КІНЕЦЬ ---

Оригінальний текст відновлено з резервної копії е-бібліотеки "Чарівний жираф":

http://web.archive.org/web/20020529184559/tech77.hypermart.net/

У *.txt форматував Віталій Стопчанський

Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"

www.chtyvo.org.ua