Григорiй Квiтка-Основ - Маруся

- Правду, панотче, святу правду ви говорите. Коли б ваша милость, щоб мене наградили Марусею, я б усе те сполнив, що ви тепер розказуєте.

- Не можна, Василю: не будеш ти їй таким мужем i хазяїном, як хочеш, бо се не вiд тебе. Коли ж я знаю, що сьому не можна бути, i бачу свою Марусю, що зовсiм розум погубила, полюбивши тебе… Вона тепер рада за тобою хоч на край свiту; iще-то господь її не зовсiм покинув, а то думаю… Крий мати божа! (аж скрикнув Наум i перехрестився). Ось по сьому-то прошу тебе ласкаво та й приказую, як отець мого дитяти: покинь її, забудь, не ходи до нас i не знай її, хоч би вона тобi де i повстрiчалась. Не погубляй її i душi її, та й нас не пихай живих у яму, прошу тебе об сiм… (сказав i гiрко заплакав), дай нам спокiйно вiку дожити й не доведи нас вiдвiчати за неї на тiм свiтi!

- Та чом же ви, Наум Семенович, думаєте, що я не буду добрим їй мужем i хорошим хазяїном?

- Ти ж менi розказував про, себе. Ти сирота; у дядькiв твоїх по два, по три сини, i ти iз ними у однiй сказцi* (*Тобто в "ревiзькiй сказцi". "Ревiзькою сказкою" за часiв крiпацтва називався реєстр так званих "тяглових селян".). Сказка ваша дев'ятидушна, дядьковi хлопцi малi; а як прийде набор, то певно тобi лоб забриють, бо ти сирота, за тебе нiкому заступитись; i дядьки скажуть: "Ми тебе поїли, зодягали i до розуму довели, служи за нашу чергу". А що тодi буде з Марусею? Нi жiнка, нi удова; звiсно, як салдаток шанують: як саму послiдню паплюгу, i нiхто не вiрить, щоб була салдатка та й чесна. Та й трохи чи й не так! Де їй за полками таскатись? А молоде, дурне, попадеться ледачим людям, наведуть на усе злеє. Худобу розтаскають, повiднiмають, хто її защитить? Дiточки без доглядiння у бiдностi, у нищетi, без науки, без усього помруть або - не дай боже! - бездiльниками стануть. А вона затим iзстарiється, немощi одолiють, бiднiсть, калiцтво… тiльки що в шпиталь, до старцiв! (Сказав се та й заплакав, як мала дитина). Не приведи, господи, i ворогу нашому такої судьби!.. Так-то, Василю, як би я тебе не любив, а скажу по правдi: так я тебе полюбив, так менi тебе жалко, як рiдного сина! - а не хочу загубити своєї дочки, i такої, як наша Маруся. Тепер сам здоров бачиш, почому не можу тебе зятем прийняти.

Довго Василь думав, похиливши голову, а далi аж повеселiв та й каже:

- А як я найму за себе найомщика?

"Найомщика?" - подумав Наум, а далi й каже:

- А з чого ж ти наймеш, коли тiльки получаєш вiд хазяїна вiсiмдесят рублiв у год, а батькової копiйчини нема?

- Дядьки поможуть.

- Не потурай на те, Василю; поможуть, та не тобi, а собi. До чого дiйдеться, тобi за тебе лоб забриють, а найомщик опiсля пiде за дядькових хлопцiв. Рад би i я тобi помогти, так усе не те. Як знатимуть, що в тебе жiнка багата, то так тягнутимуть, що тiльки держись, i усе до кiнця не доведуть, усе зоставлятимуть, щоб було за що вчепитись. Коли б ти сам, своєю копiйкою, здужав найняти, так би так! Василю! От тобi образ царя небесного i його матерi пречистої, i Миколая святого! Принеси бумагу, що найомщик принят за самого тебе i за твої грошi - от тобi зараз, обома руками, вiддам Марусю.

Як ударить Василь, заслухавши усе, руками об груди, як припаде на стiл, як заплаче, а далi, сказавши: "Усьому кiнець", - кинувся на шию, обняв Наума крiпко i каже:,,

- Прощай, мiй!.. Коли ж тобi хоч трохи жаль бiдного Василя, будь ласкав, будь жалiслив: поклич сюди Марусю, нехай я при тобi попрощаюся з нею!

- Добре, Василю, - каже Наум, - та гляди ж: попрощайся! Чи розумiєш?

- Усе знаю i усе зроблю, як менi кажете. От ввiйшла Маруся, а за нею i Настя. Василь, узявши Марусю за руку, i каже:

- Марусенько! Правду, велику правду сказав менi твiй батько. Треба нам розлучитись.

- I навiки? - через велику силу спитала Маруся.

- Побачимося… i будеш ти моєю, коли не на сiм свiтi, так на тiм! Прощай, моя Ма… - i не договорив, як вона зомлiла й покотилась йому на руки. Вiн її пригорнув до серця крiпко, поцiлував, вiддав її нечуственну батьковi на руки, поцiлував руку йому i Настi… i пiшов швидко, не оглядаючись…

Не будемо розказувати, як крiпко i як довго Маруся за ним журилася. Ледве-ледве, сердешна,, з журби не вмерла. Скiльки вже батько з матiр'ю її не розважали, усе нiчого; а тим iще пуще, що не знала вона, зачим i куди Василь її дiвався; чи надовго вiн скрився, чи вернеться i коли ще то буде? Питалася не раз i батька, - що ж? - не знаю та й не знаю. Бо й справдi вiн не знав, з якою думкою i куди вiн скрився.

Що божий день перебере горiшки, що ще на весiллi, як побачились уперше, та вiн їй дав, перебере, перецiлує та вп'ять до серця i положить. Або коли, гулящим днем, пiде у бiр на озера, де з ним раз гуляла; там посидить, поплаче i з тим додому вернеться. Мати не дуже заставляла її поратись i робити, так сама бралась за все. "Менi, - каже, - не так серденьку тяжко, як я що-небудь роблю". З подругами нiколи не грала i вже овсi до них i не виходила.