Іван Білик - Меч Арея

Справи його йшли на краще. Жона любила свого грека й мало не щоліта дарувала йому сина чи доньку. Адаміс був задоволений життям своїм, і тільки туга за далекою вітчиною труїла йому дні. Часом серце Адамісове заливалося слізьми, й він ладен був пішки йти в ті краї, де народився й звідки привели його сюди в кайданах. Але щоденні клопоти й родинне щастя потроху тамували той смуток, й Адаміс нікуди не йшов і лишався в своєму привітному теремі коло княжого двірця. Він перейняв і мову, й звичаї людей, серед яких оселився, й незабаром уже нічим не відрізнявсь од русинів-киян, хіба що був трохи смаглявіший.

Але зустріч із Пріском та іншими земляками розвередила стару його рану. Він не проминав нагоди, щоб побути з Пріском бодай трохи, бо Максиміна, поважного й непривітного консула, страхався й уникав; не минав щасливого випадку хоч кількома словами перекинутися з молодим одноплемінцем своєю рідною й вже трохи призабутою мовою. Й із тривогою та щемом у серці думав про той незабарний день, коли доведеться прощатися з привітним і щирим земляком. І ладен був садовити на воза й жону, й дрібних дітей і їхати світ за очі, туди, де народився й виріс і де ще мусили жити його батьки, брати та сестри, — туди, де жили греки.

Він і вблагав княгиню запросити слів уже не до неї, як перш, а до нього, Адаміса. Й вітав гостей, як і чим тільки був спроможний.

По тому дні серце ще дужче млоїлося в грудях, і він ходив мов хмара, бо час невблаганно спливав. І не відав, що робитиме, коли настане той неминучий день, який урешті мав-таки настати, бо єдине, що не повертається ніколи, то час. Коли Великий князь київський дав слам одпускний обід, Адаміс прийшов до свого нового друга з подарунками.

— Се для тебе, друже, — сказав він, даючи йому великого срібного келиха з широкими золотими вінцями. — Згадуй мене на нашій землі. А се для хорому божого. Нехай слуги Христові помоляться за грішну душу раба божого Адаміса, — й подав Пріскові кубок зі щирого золота. — Се ж... — Адаміс одвернувся, бо раптові сльози стиснули йому горлянку. — Се ж... Се відвези вітцеві моєму й мамі рідній моїй... Якщо вони в животі й здоров'ї...

Пріск, теж розчулений до сліз, підставив пригорщі, й Адаміс висипав у них кілька разків перлового намиста, огірлиць і золотих та срібних перснів.

У сей час до полотки ввійшов Максимін, й Адаміс квапливо попрощався.

— Се що є? — спитав консул, киваючи довгою бородою на коштовності. Пріск пояснив.

— Ладно чинить... ладно, — мовив старий грек, думаючи своє.

Пріска такі слова з вуст Максиміна просто вразили, бо консул уже давно, класне, від самого Дунаю, не говорив із ним прихильно. Максимін спитав:

— Як його кличуть?

— Адаміс, — відповів Пріск.

— Адаміс... Адаміс... Гарно кличуть. А як шанує його їхній Аттіла?

— Добре, кіріє консуле,

— Добре... Добре…

Більше консул нічого не сказав, і Пріск думав — той і забув про співвітчизника, що служить скіфському цареві. Та вийшло на інше. Ввечері, коли Пріск зібрався сісти за свої пергаменти, консул раптом згадав:

— Як, речеш, кличуть того грека?

— Адаміс, кіріє консуле.

— Адаміс, речеш? Адаміс... А чи не зміг би покликати його ще сюди?

— Коли?

— Зараз.

— Проти ночі?

— Дарма. Збігай кликни.

Пріск помулявсь, але мусив іти.

— Якщо кірос консул так рече...

В Адаміса в теремі ще не спали, й незабаром Пріск привів його до своєї полотки, де на них чекав консул. Максимін був дуже балакучий і незвично привітний, і київського грека се страшенно здивувало. Спочатку він сидів, мов на голках, але коли Максимін наказав Пріскові витягти зі скрині срібну амфору грецького вина й почав пригощати гостя, Адаміс аж розчулився. Максимін довго розпитував його, звідки він родом, чи є християнином, чи має на батьківщині кревних, у чому його служба й чи добре платить Аттіла за ту службу. Адаміс розповідав докладно й охоче.

— А хто прислужує Аттілі коло столу?

— Хто в хоромі є, той і прислужує, кіріє консуле.

— Хто частує його вином?

— Кравчі, кіріє консуле.

— Кравчі... А тобі довіри Аттіла не має. Так?

— Пощо ж! Як маю хіть, то й я частую.

— І ти?

Консул більше не розпитував. Лише розстебнув золоту фібулу свого хітона й почав собі махати руками:

— Задушно...

В полотці й справді було парко, тим більш по якійсь чарці вина, питого не за грецьким звичаєм, а по-скіфськи — не розведеним водою.

— Ходім, Адамісе, трохи надвір, бо тут немає чим дихати, — по довгій паузі обізвався Максимін. — Та й Пріскові треба писати, й ми вадимо йому.