Іван Білик - Меч Арея

«Під час сього приставляння тілько Аттіла не звертав ні на кого зору свого. З усміхом утішним він дивився на свого молодшого сина, реченого Юрій, який стояв збіч нього, й ласкаво пестив його рукою по щоці».

Пир затягся до пізньої ночі, й Пріск теж упився. Вранці йому страшенно хотілося спати, та мусив розлучитися з м'яким ложем у консульській полотці під деревами садка. Обидва сли вирушили до старого конюшого проситися в зворотну путь.

«Конюший мав звіщання з инчими вельможами й складав харатії від ім'я Аттіли до імператорів. З ним були писці, й серед оних — Рустицій родом з Верхньої Мізії. Його побрали полоном, але за велії цноти Аттіла взяв його до себе для складання писмь...»

Того-таки дня цариця Русана наказала своєму домажиричеві Адамісові привітати гостей у себе. Й молодий грецький сол увечері записав до своїх пергаменів:

«Прийшли смо до нього вкупі з кількома скіфами й були смо вдостоєні благосклонного й привітного прийому, й нагощені добрими стравами. Всі, кої були на обіді, за поконом скіфським вітали нас, підводячись і підносячи нам повні чари, обнімаючи нас і чоломкаючи почередно...» Всі були задоволені — й гості, й господарі, бо переговори успішно завершилися. Лишавсь тільки прощальний пир у хоромі Великого князя київського. Й Пріскові здавалося дивним, чому старий консул не веселиться разом з іншими, коли навіть поважний Ромул, сол західнього імператора, й той пішов у танок серед гамірної світлиці.

Нарешті настав і прощальний пир — відпускний. Сли поприходили в найдорогшому одязі, русини теж убрались по-святковому. Всі обмінювалися здоровленнями, пили один до одного чару й зичили многі літа й великі звершення. Сього разу коло Гатила за столом сидів уже не його старший син Данко, якого князь відіслав у далекі землі, а Богданів тесть, білий, як сметана, Воїбор з деревського городу Вручого. Сімдесятилітній жупан щось розважливо казав Гатилові, й той лише зрідка кивав головою. Незважаючи на нове одруження, вони й надалі лишалися в доброму зиченні.

Через три дні посольства, багато обдаровані Гатилом, лаштувалися в далеку путь додому, й найдужче за всіх квапився чомусь консул Максимін. Пріск хотів був уже підійти до свого зверхника й розпитати, в чому причина. Та сталася подія, що завадила йому зробити се...

Відколи зустрів у Києвому городі земляків своїх, Адаміс перебував у якомусь піднесеному святковому настрої. З пам'яті виринали давно забуті події далекого дитинства та нещасливих юнацьких років, що принесли йому полон і робство. Переходячи з рук до рук, він урешті потрапив у двір малого Дарницького болярина Судка, який одзначався винятковою скаредністю й був можем вельми грубим і жорстоким. І хто зна, як би склалася подальша доля молодого роба, коли б він того далекого морозовитого дня листопада літа 433-го не врятував молодого Київського князя.

Тоді Богдан купив його в свого болярчна за великі гроші й одпустив на волю. Адаміс не знав, що з нею робити, з тією волею. То була для нього цілковита несподіванка, , й він ходив кілька день мов приголомшений. Здійснилася його давня болюча мрія. Тепер він міг нарешті повернутись у рідну землю. Та непевні сили тримали його тут, мов на припоні.

Так він, зібравши добру торбину й одягши подаровану князем нову гуню, рушив у далеку путь. Пристав до гречників і мав намір із ними разом дістатися рідних країв. Але по тижні часу раптом знову з'явивсь у Києвому городі. Й не тільки чуття вдячності до дивакуватого князя київського привели його назад. За кільканадцять верст у чепурненькому Вишгородці жила гарна чорнявка Божана, що присушила його серце до сієї землі.

Раніше він не міг і мислити собі про неї. Божана була донька гордовитого вишгородського смерда Живка, йому ж, Адамісові, лишалося ще багато літ неволі. За сей час Божану видали б заміж і, звичайно, не робові в руки, такому, як він. Але тепер усе змінилось. Адамісові прийшла несподівана воля, й він ставав рівноправним чоловіком, незгірш за батька Божаниного.

Діва теж наполягла на своєму, й її не довелось навіть умикати проти вітцевого веління. Адаміс із молодою жоничкою поселивсь на Боричевому Току під заборолом городу Києвого, де вже стояло кілька хиж, і зайнявся рибальством. Се йому вдалося, й він би й далі жив отак, але Борислав, кому належав Тік із діда й прадіда, вирішив зігнати посадців зі своєї землі й оселити їх під Ворожіллю.

Адаміс пішов проситися челядником до київського князя. Богдан Гатило найняв його, наставив спершу рибальським чільником, тоді тивуном, а по п'яти роках і домажиричем до терема жони своєї Русани. Й за два наступних роки Адаміс ізвів собі власний терем під заборолом княжого двору.