Іван Білик - Меч Арея

«Так, — рече далі Ромул, — Аттілі неважко примучити собі Мідію, й Парфію, й усю Персію. Ратна сила його така, що ніхто супротиву їй стати не зможе. Ми молимо бога, щоб Аттіла повернув оружжя своє на персів».

«Але я вельми страшуся, — рече Максимін, — що, примучивши мідів, парфів і персів, Аттіла вернеться зодтуду володарем Риму, Всхіднього й Західнього. Зречеться достойності титулу стратига, коїм ушанували його римляни, й звелить величати себе імператором. Він уже мовив колись у гніві своєму: «Полководці імператора вашого роби йому. А мої ж полководці такі самі царі, як і ваш імператор».

Лише на п'ятий по прибутті день Великий князь київський Богдан Гатило прийняв сла імператора Теодосія, а також Ромула, сла західньоримського імператора Валентинівна Третього. Ні Максимін, ані Ромул не мали підстави бути невдоволеними тривалим «звіщанням» і могли вважати свою місію вдало виконаною. На знак закінчення переговорів Гатило вшанував обох слів пишним обідом.

«У значений час разом із слами Західньої Римської імперії, — пише Пріск, — ми смо предстали Аттілі при вході до столової світлиці. Тут кравчі, за поконом землі сієї, піднесли нам чари, аби смо перед трапезою помолилися за здоров'я царя їхнього. Випивши, ми пішли смо на вречені нам місця коло столу. Ослони стояли обабоки світлиці. Посередині, за столом инчим, сидів Аттіла в кріслі. Позад нього, на звишінні в кілько приступок, було його царське місце — під пологом з різноличного цвіту ткання. Такі пологи над злюбним ложем вішають римляни й греки».

Первоповажні місця були за столом управоруч од царя. Ми смо сиділи з лівого боку. Вище за нас усівс'я Борич, найзнатніший серед скіфів. Конюший мостився на сідлиці вправуруч царського місця. Навпроти нього повсідались обидва сини Аттіли. Однако ж старший син був поруч нього, на которійсь розстані, трохи вище й сидів, шанобно потупивши зір перед вітцем».

Борислав, якого Пріск, назвавши Боричем, бачив уперше, бо той лише сього дні приїхав з далекої Мізії, з-за Дунаю, раз по раз підносив угору келиха й виголошував здоровниці за Великого князя, й за імператора Теодосія, й за другого імператора — Велентиніана. Велій болярин був дуже веселий, бо змолоду полюбляв пири, й Гатило мусив пригасити його запал:

— Борисе, — він називав його коротким іменням дуже рідко, але того дня сказав так навіть при гостях, немовби вернулася їхня буйна молодість і не було сиве волосся ні в князя, ні в його побратима. — Борисе! Боричу! Дай-но гостям попоїсти, бо впоїш голодних! Люди-бо заморські, п'ють вино з водою.

— Хай відають, коли пирували в князя нашого! — весело відгукнувся Борислав, але таки припинив споювання.

Пріск писав потім:

«Одмінні страви подавалися всім на серебляних блюдах.

А перед Аттілою було поставлене просте. Він був умірним у всьому. Гостям підношено золоті й серебляні чари, а його чара була деревляна. Одіж на ньому була такоже не ошатна й нічим не різнилась од инчих, може, тілько простотою. Ні висячий при боці меч, ні шнур'я варварських черевіїв, ні його комонна зброя не були здоблені золотом, камінцями чи абикотрими дорогоцінностями, яко в усіх инчих скіфів, що сиділи у світлиці».

Й заморські гості, й численні вельможі київські й не київські багато їли, ще більше пили, й над столами з кожною випитою чаркою здіймався дедалі більший гамір. Кравчі та челядники ледве встигали носити страви пирувальникам та міняти порожні дзбани повними.

«З настанням вечора, коли були запалені свічі, прийшли суть два співці й почали виславляти подвиги Аттіли. Всі гості зворотили зори на них. Одні уподобляли пісні, инчі були у захваті, пом'януючи вславлювані раті. Діди ж, виснажені берем'ям літ і вже змирені духом, проливали сльози. За співцями виступив наперед скоморох і різноличними викрутасами покликав усепільний сміх.

Насамкінець появився Харя Мурий. Вельми дивен з виду й одіжжу, голосом і тілорухами, він мішав у казаннях своїх римську, гунську та готську мови й поморив усіх сміхом своїм...»

То був уже не молодий скоморох, якого Богдан Гатило, перенісши столицю з Витичева назад до городу Києвого, взяв із собою. Харя Мурин прийшов одягнений у пістряву свиту з різними рукавами, що сягали йому за коліна, в дивацькому клобукові з дзвоником і в чорній машкарі. Він, раз по раз накидаючи оком на Великого князя, розповідав про те, як його буцімто розлучили злі люди з коханою голубицею. Пріск, якому сп'янілий Костан перекладав через десяте в п'яте, не второпав змісту арлекінади. Він думав, що ся щемка пригода справді сталася з тим сивим чоловіком, і дуже дивувався, чому «скіфи» так весело регочуть з чужого лиха.