Іван Білик - Меч Арея

— А се що? — в'їдливо поспитала Брунгільда, кинувши оком на барвисту мису в кутку, що зображувала давнього слов'янського бога сонця Хорса.

— Та се... — замикалась одна з-поміж служниць і поквапилася прибрати таріль.

— Не люблю, коли смердить вандальським духом, — поморщилася Брунгільда й вийшла, супроводжувана почтом.

Служниця з мисою під передником подумала, що й сам король Гунтер походить із вандальського племені, та згадувати про таке було суворо заказано, й вона мовчки сховала в скриню свого доброго бога, якому потаєнці творила требу й сама, й багато хто з-серед мешканців королівського двору, хоч усі й носили на шиї мідні та срібні хрестики.

Бургунди, чиїм володарем став Гунтер, належали до християнської єресі аріан, як і всі готи, як і сам король. Галли ж вірували в того Христа, що й римляни, а лужицькі пересельці, яких і галли, й готи-бургунди називали вандалами, перековеркавши давню назву західних слов'ян-венедів, у переважній більшості поклонялися своїм богам. Землю, куди доля, й римський імператор, і готський конунг закинули їх, вони в пам'ять про батьківщину звали Нови Лунг, тобто Новий Луг, і Гано-Гунтер мусив рахуватися й із цим, і з віруваннями своїх підданців.

Брунгільда ж, яка стала дружиною короля, а перед сим графинею, не зважала на ті дурощі. В усьому теремі й у цілому дворі панувала одна релігія — аріанська, й одна мова, яку вона знала з дитинства й якою не хотіла поступатися, — готська. Коли в дворі хтось і наважувався сказати слово по-лужицькому, то тільки нишком, щоб не дійшло до королеви.

Тим часом Брунгільда ввійшла в наріжну кліть. У кліті було чотири жони придвірних райтерів та баронів, а п'ята — зовиця королеви Гримільда. При вході володарки дому всі повставали, й тільки Гримільда лишалася незворушно сидіти на дубовому ослоні.

Королева холодно посміхнулася й спитала дуже люб'язним голосом:

— Пощо ти не встаєш, коли я входжу, зовице?

Така непошана траплялася вперше, бо досі Гримільда ніколи не виказувала сваволі й завжди поштиво розмовляла з невісткою. Тепер же вона й вухом не повела, й Брунгільда тим самим стриманим голосом поспитала:

— Чи, може, вже я-м не королева? Може, вже ти, зовице люба, стала-с володаркою терема сього?

Двадцятитрирічна Гримільда, сестра короля Гунтера, почервоніла й вибігла з кліті. Всі, хто супроводжував Брунгільду, стривожено перезирнулись, а королева послала служницю, ту, яку допіру лаяла за поганську таріль, привести сюди Гримільду. Служниця побігла й незабаром вернулася:

— Не йде, королево...

— Як то «не йде»?

— Рече: коли... Брунгільда має хіть, то нехай... сама прийде до мене.

Служниця проказала се з якоюсь ніби зловтіхою, й королева зблідла. Вона мало не крикнула від злості, та втрималась і пішла оглядати свої хороми далі. Проте в неї вже не було ні бажання до сього, ні настрою, й вона по часі відпустила збентежених служниць і приятельок і таки подалась розшукати свавільну зовицю.

Але Гримільди вже ніде не було. Подумавши трохи, спашіла й розлютована, Брунгільда пішла на протилежний кінець двору, де стояв хоромець барона Сікурда. Гримільда мов чекала тих одвідин. Коли королева рипнулася до світлиці, та півлежала на встеленому ведмедном ослоні й навіть пальцем не ворухнула до високої гості. Брунгільда була аж червона від злості.

— Може, мені вклонитися? — тихо проказала вона.

— Пощо? — відповіла Гримільда. — То є лишнє. Ми смо з тобою вже виділися сього дні.

В її голосі було ще більше зневаги, ніж там, у хоромі, й Брунгільда не могла стриматися:

— Я-м королева й жона короля Бургундії!

— Коли я повідаю тобі щось, ти не говорити-ймеш зо мною так.

— Що? — крикнула Брунгільда. — Що? Гримільда кинула кудись убік:

— Те, що Гано взяв тебе одуром. Одурив і тебе, й твого вітця.

Королева полегшено відітхнула, з пліч їй мов гора впала, та злість од того не меншала.

— Що-с викрила мені! — зневажливо всміхнулася вона до зовиці. — Те я й сама відаю, й усі відають. Зате Гунтер є король. Так, одуром, але ж отець мій не дав би мене за нього. Зате я-м тепер королева. А ти що єси? Хто є твій між Сікурд?

І повагом вийшла, бо ті Гримільдині новини не становили таємниці ні для кого, й дурне дівчисько марно зажило собі ворога.

Та на тому не відбулося. Вдома Брунгільда поскаржилась чоловікові, й король якось аж ніби здригнувся від тих слів.

— Сестра твоя... — ображено закопилила губу королева.

Гунтер пильно глянув їй у вічі й перепитав: