Іван Білик - Меч Арея

Коло жони завжди було багато жін, і жінок, і дів, і дівчат, і всі вони співали їй пісень і намагалися розважити, як могли й чим могли, й за нею ходила, мов тінь, стара жона, мабуть, найстаріша з цілого Витичева городу й навколишніх сіл і городищ. Стариця була вбрана в усе біле, тільки голову мала запнуту чорним полотком, і то теж належало, й молода жона все те знала й не сторонилася її. Тільки раз, охоплена несподіваним настроєм, голосно плакнула, затулила вічі кінцем полотка й довірливо тицьнулася на груди стариці:

— Бабуню-у... ще ж я-м і молода.

Стариця співчутливо поплескала її по плечах і приголубила:

— Котрого ж єси літа повела?

— Чотирдесять і другого...

— Речеш «чотирдесять»... Чую, що єси з моїх земель... Зодкуду ж прийшла єси?

— Ой, бабу-у... — заплакала жона, та так більше нічого й не сказала.

Стариця налила їй повний келих міцного бурого меду:

— На, спий, воно й трохи...

Жона шморгнула носом, одтулила полоток з гарного та білого обличчя й випила ввесь мед, потому вдарила келихом об землю, й череп'яна мальована судина х рипко брязнула й розсипалась. Жона випростала руки поперед себе й пішла корогодом навшпинячки. Діви й ддвчата заспівали весільної, бо так належало:

Двадцять восьмого дня велике поминання почалося зранку. Всі жони й діви та дівчата, всі стариці витичівські й не витичівські заголосили й запримовляли, рвучи на собі коси й роздираючи в кров ланити. Вони рушили з красної світлиці княжого терема, звідки шестеро зоружених можів винесли дубову корсту. В горсті лежав не сам небіжчик, а його подобина, шита з полотна й натоптана соломою. Подобину вбрали в таку саму багату одіж, у яку був одягнений мрець, — теплу баранячу гуню, криту грецькою паволокою, гарну видрячу шапку з позолоченим тулом і м'яке зелене черев'я на ногах. Можі несли домовину, жони ж сипали їм під поробошні м'яту та любисток, і плакали, примовляючи, й витирали сльози білими полоточками та клали їх у труну.

Похід проминув княжі й городські ворота й потягся до того місця на пагорі, де мав одбутись похорон. А на пагорі вже сталися великі зміни. Справжнього небіжчика, який усі ті дні лежав у холодній ямі, закиданий м'ятою, любистком та ялицевими лапками, тепер було знову винесено. Його всадовили на човні, встеленому багатим і різнобарвним узороччям, обіклали з усіх боків шовковими подушками, й здавалося, що Рогволод самохіть вийшов попрощатися зі своїми рідними й городянами й зі своїм єдиним сином, який стояв найближче від поховальної ладді й вже не плакав, а тільки шморгав носом та зрідка клав на себе несміливі хресні знаки.

Ті, що принесли княжу подобу з городу, витягли її й поклали на звільнене місце в ямі, а під ладдею, що дивилася на поминальників роззявленою зміячою головою, вже було повно борових і дубових колод, збитих і поскріплюваних великими залізними скобами.

Жони голосили й голосили. Біла стариця, запнута чорним полотком, з'явилася посеред голосільниць несподівано. За нею дві молодиці вели попід руки наречену жону. Її вже перебрали, й тепер вона була в дівочій сорочці з яскраво мережаною душею та рукавами, в дорогому заморському полотку на розпущених русявих косах, уся в намисті, золотих і срібних обручах, яскравому наруччі з золота, срібла та єюпетського скла, на ногах, які нетвердо ступали по землі, жовтіли гарні скоряні черевії. Жону підвели до напівзакладеної колоддям ями, й біла стариця в чорному полотку на голові поспитала:

— Що видиш там, отрочице?

Жона заглянула в темну яму, підтримувана попід руки, й мовила:

— Виджу зелений сад-вітроград.

— А що в тому саду видиш?

— Виджу, що там є вельми ліпо...

— А кого видиш там?

Жона подивилася докруж, тоді заглянула в яму, далі знову на людей.

— Виджу князя.

— А ще кого?

— Виджу матку свою й вітця свого.

— Що вони чинять?

— Ходять по саді-вітрограді й сміються.

— Й що вони речуть?

Уречена жона тупо дивилася в яму й мовчала.

— Що речуть? — перепитала стариця, й одна з тих жін, що підтримували вречену, шепнула:

— Речи: гукають мене.

— Гукають мене... — ступлено повторила та. Стариця обминула яму й драбиною, приставленою до ладді зі справжнім Рогволодом, полізла вгору. Помічниці заходилися пхати на драбину й уречену жону. Се було нелегко зробити, бо жона погано трималася на ногах. Але зрештою її таки випхали, й у ладді лишалися тільки вона, та стариця, та мертвий князь, який замислено схилив голову, зусібіч обкладений шовковими подушками. Білий оселедець князевої чуприни, що виглядав з-під видрячого смушка шапки, ледь помітно маяв на вітрі, й молода жінка пильно стежила за кожним його порухом. А стариця в чорному полотку затягла те місце, де в останнього князевого теремка мала бути четверта стіна, широким вишиваним полотном. І коли полотно впало й затулило їх од людей, у старичиній руці блиснув широкий ніж.