Іван Білик - Меч Арея

Ладдю котками прикотили до воріт, вона туди насилу влізла, бо призначалася для широких вод, а не для суходолу, тоді потягли далі, в княжий дворець, і поставили коло самого ґанку терема. Небіжчик пробув, у світлиці рівно три дні, більше не належало. Він устиг попрощатися й з Цуром, і зі своїм домовиком, і всіма тими, що стережуть хату, й вогонь у печі, й кочерги з рогачами, й теплий дух людський узимку, й не пускають на поріг навів, і вовкулак, і перевертнів. Усі три дні й три ночі на столі довкруж домовини, й на лавах, і на лутках вікон, і по кутках та полицях стояли горнеці та горнятка з медами та стравами, й небіжчик частував їх на прощання й сам їв, і тепер його можна було вже виносити й ставити в ладдю.

Труну несло шестеро можів оружних. Вони ступали повільно й у ногу, й старі жони та жінки кидали їм під поробошні м'яту й любисток. У світлиці, й у сінях, і на сходинах, і в нижніх сінях пахтіло різким зіллям, а можі несли й несли домовину, й коли поминули й останні двері, трохи підняли голову труни, щоб небіжчик міг побачити ладдю, в якій полишить сей світ.

А ладдя вже стояла на величезних, ще білих і вогких од земного соку полозках, і то теж так належало, хай спокійною буде остання путь і хай змочують її земними соками витичівські дуби. Й коли домовину поставили на човен, старе й молоде жіноцтво порозв'язувало на собі хустки й заголосило. В якої не бігли сльози, та дряпала себе нігтями по лицях і теж голосила. Кожна сльозина придасться небіжчикові там, бо хоч в ірію й гарно та зелено, й квіти ввесь час квітнуть, і не буває зими, зате нема й води, тому жони витирали мокрі щоки полотками й клали в човен.

Жіноче голосіння розчулювало й можів, і вони теж плакали, не криючись, і так тривало від княжого ґанку за ворота двірця, за ворота городу й аж до того місця, де вже стояла міцна біла хата о трьох стінах, крита житніми кулями. Жито — се є життя, мертвому ірій, а живим треба думати про своє, бо життя ніколи не починається й ніколи не кінчається, й люди все те знають. Навколо хатини зібралися всі старці, що прийшли до городу стольного з усіх україн, усі городяни й багато смердів із городищ і сіл. Пагір аж рябів од узороччя й дорогих оздоб на можах і жонах, бо смерть — то теж частина життя, й людина мусить стрічати її, як дорогу й бажану гостю. Що було б, коли б люди не вмирали? Земля зважніла б од сього й провалилася б у прірву.

Тут-таки біля хати тризна закінчилась і почалася страва. Мрець має востаннє скуштувати зі своїми близькими й кревними всього того, що любив за життя, бо в ірію не їдять, а якщо й їдять, то ще не відомо й що. Тож небіжчик мусить мати страви на всю довгу путь до вирію.

Столів не ставили, прослали тільки довгі сувої вибіленого сонцем полотна. Княжі челядники слідом за поминальниками везли хури всякого наїду й напою: каді стоялого меду, пива, смажених баранів та волів, хуру дерев'яного й череп'яного посуду, хуру хліба та коржів, а ще меду бджолиного, різних юшок, та пирогів, та млинців, та вареників із м'ясом, із сиром і з медовою затіркою.

Насамперед кожної страви потроху підносили мерцеві й ставили, де було місце, в маленьких мисочках і горнятах, тоді заходилися сипати й поминальникам.

— Се ж поведімо по тризні страву, — сказав, коли всі помовкли, старий старець Пошогод і додав: — Князь наш Великий любив меду випити.

Люди поналивали, хто в віщо, й випили, тоді взялися закушувати, чим Волос дав, а Рогволод сидів, обернений обличчям до всіх, і не дивився, бо йому вже дивитись не дано було. Новий Великий князь Богдан Гатило намагався стерегти свого келиха й свого полумиска, та очі його мов тягло до небіжчика, й кожного разу важке зітхання роздимало Богданові груди. Він сьогодні, мабуть, уперше замислився над метою людського життя. Що лишається після Рогволода? Чи й справді ж є на світі отой рай, чи вирій, чи ірій, котрого в кожній україні звуть по-різному, чи то тільки втішанка, яку собі вигадала людина? Справді-бо, сумно й подумати, коли воно на сьому все й кінчається. Була собі людина — й не стало. То вже саме тіло, воно зогниє й зникне. Але ж оте, що живе в тілові, теплий дух, зір, глибина очей? А те, що в людині любить, і сердиться, й плаче?

Може, таки й правда за греками? Греки кажуть: то порох, земля, з землі єси — в землю й підеш, і тільки душа нетлінна... Може, й правда все оте, й він лише від ненависті до греків не хоче його визнавати?

Але й що ж визнавати? Греки кажуть на русинів поганці. Чому поганці? Хіба юдейські кумири кращі? Чим? Тим, що зліші? Недоведи схибити — не простять, як не простили отому, що взяв та й озирнувся на Содом чи Гоморру. Був чоловік, а вони зробили з нього соляний стовп. Із свого ж таки юдея!