Іван Білик - Меч Арея

— То в греках, — відповів Богдан таким тоном, що в Борислава зникла всяка хіть сперечатися. — Нехай тоді, як і Вишата вдруге позлюбиться.

Несподіваний жарт розігнав неприємність напруги, й усі троє засміялися.

— Нехай, як рак свисне! — підсумував цибатий болярин, хоч, власне, й розмову цю завів не ради білявої готки, а навздогад Богданові. В Борислава й своїх роб і робів було досить, і не мав потреби й питати, коли б вирішив позлюбитися з другою жоною.

На віче ніхто з-поміж ратників не сподівавсь, і найменше за всіх Богдан, але в Києвому городі, куди він завів полк перепочити, його повідомили, що в стольному Витичеві зібралося повно старців і можів з усіх країн і чекають на нього. Богдана Гатила це трохи знепокоїло. В чому річ? Пощо знову віче? Адже ще чотири літа. тому старці примучили Рогволода нарікти київського князя «в себе місто», й він сам, і нині покійний дідо їли в усіх на виду землю?

Наступного вечора Богдан Гатило був зі своїм полком у стольному Витичеві, й старці заспокоїли його. Старійший, Пошогод, підніс йому хліб-сіль на рушнику й сказав:

— Здоровий будь у своєму домі, Великий княже.

Богдан Гатило вклонився старцям і перейняв дари землі Руської. «Великий княже», отже, віче не в тім.

Потому з'ясувалося, що поміж старців спалахнула сварка: як ховати померлого князя? За руським законом і поконом? Тоді його тіло слід покласти в ладдю й спалити на чистому вогні. Але ж Рогволод сидів на великокняжому столі й від решти україн: від Сіврської, й од Дерев, і від Лугів.

— Як ти речеш, по тому й буде, — сказав Пошогод, і всі закивали сивими головами: а так, а так. — Бо не дійшли смо згоди.

Богдан стояв і не знав, що відповісти. Нарешті мовив:

— Рогволод був крові руської й кості руської. Але ж. був і вітцем усіх чотирьох україн. Так є?

— Так, так, — закивали старці знову.

— То я й речу: ховаймо, щоб кожний кинув йому на могилу жменю землі. Всі ж ми требу требимо й Богові, й Дажбогові, й Дані, й Перунові, й Волосові, й Морані, й усім, кому кланялися наші діди й прадіди. Хотів би-м і я, щоб і мене так поховано було, коли ляжу в старості чи на полі боронному. Бо нарікли мене своїм князем і поляни-русичі, й деревляни, й сіври й лугарі, що носять довгий чуб за вухом, наче князі.

Старцям припала до вподоби така мова молодого правителя, й вони пішли втрясати подробиці майбутнього похорону.

Складний ритуал тривав майже цілий місяць: небіжчик мусив піти в ірій, коли нічне світило стане в тому самому поверту, як було в день смерті, й сього часу треба чекати рівно двадцять вісім днів. А доти належало підготувати вмерлого за всіма правилами діднього локону.

Кілька боляр і старців ділили золото, й срібло, й усякі цінності Рогволода на три частини: одна піде родині небіжчика, друга на треби, а за решту буде влаштовано тризну. Єутихій кривився, що старці так вільно вештаються в скітниці його батька, виносять на дерев'яних точених мисах жовті та білі номизми грецького й латинського карбу, ваговиті шестигранні руські гривни, кільця, обручі та інші прикраси, але нічого вдіяти не міг. До красної світлиці він не заходив, лише страхливо заглядав, як там одягають і чепурять його вітця, раз по раз клав на себе хрести, м'яв кулаками вічі, тоді знову йшов до скітниці, до стаєнь і кошар, до клітей і підклітей, де теж господарювали сиві діди.

На високому пагорі над самим Дніпром теслі клали дубовий зруб, де мали ставити ладдю з небіжчиком. Єутихій слухав цюкіт їхніх сікир і бородов, і на душі в нього ставало лячно. Йому жодного разу й на думку не спало, що, може, треба прочитати над старим якусь богоспасенну молитву, й коли він навіть хрестився, то робив те зо страху за самого себе й за свою душу. Що буде? Що буде тепер?

Він не всвідомлював, що досі жив під батьковою рукою, мов курча під теплим і надійним крилом квочки, а тепер нев'яснимий страх опосів його. Єутихій спробував навіть усміхнутися до свого двоюрідного племінника, та Богдан ходив заклопотаний і не звертав на нього уваги.

Тим часом од Дніпра десятьма парами волів притягли величезну ладдю. В ній могло вміститися щонайменше півтораста можів, коли б щільно поставали один коло одного, але призначалася вона для останньої подорожі князя й тільки князя. То було гарне й глибоке судно з різьбленими насадами й величезним дерев'яним змієм на носі.

Того змія витичівці бачили незліч разів, але тільки тепер належно придивилися до нього, бо він мав одвезти в ірій їхнього Великого князя; якого там не є, але їхнього, руського. Змій був сердитий і лютий, зі скляними червоними очима та справжніми дикунячими іклами, що стриміли йому з пащі. Досі він одганяв з-перед себе ворогів землі Руської, тепер же мав одганяти від небіжчика злих духів, і навів, і перевертнів, і вовкулак, що, як відомо, так і нишпорять навколо померлого, аби забрати його душу й перейняти собі його силу.