Іван Білик - Меч Арея

Вони повставали й вийшли, й Пріск довго дивився вслід їм. Такої щирої гостинності він ще не бачив з боку свого чільника. В голову бгалися різні думки й не давали зосередитись. Тетрамен сох на писалі, й Пріск знову й знов умочав його в каламар із чорною рідиною, але так і не написав ані рядка, поки Максимін і повернувся.

Консул сів на своєму ложу й утупив погляд в отвір полотки. Руки йому неспокійно терлись одна об одну, й він жодного разу навіть не блимнув у бік свого ритора.

Так спливло два дні, й уранці третього дня обидва сольства почали збиратись у путь. Пріск допомагав ючити й запрягати коні в віз із царськими дарами й час від часу тайкома позирав на свого зверхника. Максимін, гладкий і неповороткий Максимін, хапливо бігав між челядниками й теж позирав у бік хорому та до воріт. І нарешті не втримався й поманив Пріска.

— Піди кликни... Адаміса.

Пріск тривожно глянув на консула, й старий заходився довго й квапливо пояснювати:

— Маю хіть попрощатися з Адамісом. Тут йому самотньо, а він же грек. Мабути, й він хтів би попрощатись, а не сміє. То й речи йому: йди до кіроса консула, бо, речи, має хіть попрощатися з тутешнім греком...

Пріск потяг ноги за браму великокняжого двору. Йому вельми не подобалось і се доручення, й уся поведінка консула. Він молився Богородиці, щоб Адаміса не виявилось удома, бо, коли Адаміс прийде з ним до Максиміна, станеться неодмінно щось таке, чого не мусить статись. Пріск зумисне повільно йшов до воріт, а коли вийшов з двору, звернув за гострокіл і сів на траву. Кожної миті міг прибігти сюди й сам консул, не діждавшись його з Адамісом, але Пріск сидів і сидів і не мав сили звестися. Й коли минуло досить часу, він устав і поплентав назад.

— Адаміса нема вдома, — сказав він, витримуючи пильний погляд Максиміна.

Старий раптом захапався й почав квапити челядників. Коні вже були запряжені й посідлані, й погоничі, а також руські можі, що мали супроводжувати невеликий поїзд до грецького кордону, рушили з великокняжого двору. Гостей проводжала юрма киян до самих Полудневих воріт, а дітлашня, штанна й голопупа, бігла обабіч поїзда до самого Соляного шляху. Максимін сердито зиркав на малечу, тоді, кивнувши Пріскові, сказав:

— Дістань з возу жменю родзинок. Пріск дістав і подав консулові. Старий узяв і кинув поза себе дітлахам просто в пилюку:

— Нате!

Діти й справді відчепились, але ласощів з долу не брали. Тільки один замурзаний малюк підняв родзинку й поклав у рот, але котрийсь старший підійшов і ляснув його по губах.

— Плюнь!

Малюк виплюнув, а Максимін, який спостерігав ту сценку, все зрозумів без тлумача й лише буркнув:

— Варвари були завше варварами, хоч і малі.

Тоді вперше глянув у бік городу Києвого й штовхнув коня п'ятами попід ребра...

Пріск випадково вгадав. Адаміса й справді не було вдома. Власне, він не був у своєму теремі вже два дні — від того вечора, коли консул Максимін запросив його до своєї полотки, а потім гукнув прогулятися надворі. Адаміс не міг заснути тієї ночі, й жона його Божана теж не спала й мовчки дослухалась Адамісових зітхань і глухих стогонів. Але вдавала, що спить. Уранці, сподівалася, між сам розповість їй про все, що його так хвилювало. Та вранці Адаміс раптом запріг коня в двокілку й нарікся буцімто їде на княжі бортниці.

Повернувсь аж на третій день під полуднє й. хрипким голосом запитав жону:

— Поїхали?

— Хто? — не зрозуміла тілиста кароока Божана.

— Греки.

— Ого, вже давно! Ще зрання побрались. І глянула на свого чоловіка. Він був марний і чорний, як діл. Божані спершу майнула в голові неприємна думка. До Бортничів, де була пасіка Великого князя, дорога пролягала через Дарницю. Там же колись жив Адаміс... Але чоловік був такий марний, що Божана відкинула свої дурні побоювання й спитала турботливо:

— Чи-с не занедужав, Адаме? Та він тільки полегшено відітхнув і подався з хати. Адаміс добре знав свій норов, знав і те, що розповість про все Гатилові, та не думав, що се станеться так швидко. Він уникав зустрічатися з Великим князем і ходив такими стежками й такими дверима, кудою той і не подумав би ходити. Й у найнесподіванішому місці раптом почув собі в спину:

— Що се ти крадешся, яко тать полунічний, га?

— Хто єси? — сіпнувсь Адаміс і зопалу впустив додолу дзбан із бурштиновим медом. Дзбан глухо хряснув об долівку медуші й розлізся.

Гатило стояв у прочинених дверях і реготав:

— Таки ж тать єси! Он як єси ся злякав!

Адаміс і справді перелякано дивився на Гатилову постать, що вимальовувалась у світлій рамі дверей медуші чорним привидом. Рука домажирича сама полізла під широке червоне опоясо й дістала звідтам щось маленьке й лискуче. Гатило взяв простягнену йому річ і подивився: