Богдан Лепкий - Полтава

— Про Конотопи забули, — повторив гетьман і поник головою.

І щолиш тоді побачила Мотря, що голова та вже не таха чорна, як була донедавна. Ніби інеєм припорошило її. І не так гордо трималася вона невгнутих рамен. Ніби тягар великий принизив її. Побачила це Мотря, і на устах, що перед хвилиною ненависть проповідували, появилося спочуття. Не бачив, але відчув його… Пригадалася Ковалівка й Бахмач, пригадав собі, що після смерті матері не має ні одної жіночої душі, перед котрою міг би розкрити своє серце, — але разом із тим прийшло на гадку, де він тепер.

Не міг скрити тієї бурі, що бушувала в ньому. Руками голову стиснув:

— Мотре! Мотре!

Мотрі мороз пішов по спині.

Це говорить він, в якого руках майбутнє цілої країни, і в такий мент, як нині!.. Як він сміє бути слабим?! Хотіла йому це сказати — просто й безсердечно, хотіла кричати, щоб не виявляв себе другим, ніж був тоді, коли вона його полюбила.

Але почула, що любов побіджує її.

— Іване Степановичу, — проговорила тихо, — важко тобі?

Не знімаючи очей, відповів:

— Важко, як ніколи.

Мовчали. Крізь вікна долітав скрегіт заступів і гомін козаків-гробокопателів. Ворони з дерев на дерева пролітали, кракаючи злісно, що люди добичі їх збавляють. Вони ж сестри війни, це їх жир! Пощо трупів загрібують у землю, пощо бідних птиць поживи збавляють? Зима надходить, жорстока, люта зима…

Мотря чула, що гетьманових слів без відповіді оставити не може.

— Гадаєш, Іване Степановичу, — почала, — що мені легко?

— Того я, Мотре, гадати не можу. Але не знаєш, як відповідальність гнітить.

— Хто її приняв на себе, хай страдає. Пора привикнути до цього, — відповіла.

— Знаю. А все ж таки я тільки чоловік. Не осліп і не оглух. Бачу, що діється, і чую, що тут діялося, Мотре. Не здержу я!

— Мусиш, — крикнула, — мусиш! Хоч би валився світ, хоч би всі трупи з гробів повставали і казали: «Вертай!» Цей шлях судилося тобі пройти. Не колотитися нам довіку, як отарі загнаній в огорожу і батоженій страхом. Ми народ, а ти провідник його. Одна смерть може тебе спинити. Але я чую, що вона ще далеко.

— Своєї смерті не боюся, Мотре, а страшно мені, щоби не вмерло діло.

— Велике діло не вмирає ніколи. Поховаємо трупів, нове життя добудемо з руїни. Хоч як ми у Ковалівці прочищували стежки, а трава все-таки виростала… Люди ж сильніші від трави.

— Правда твоя. Та подумай, Мотре, яке покоління виросте з нинішньої жахливої днини? Батьком його буде страх, а матір'ю покора, — покоління рабів.

— Вбий рабство доостанку. Без пощади, без милосердя. Чим більший жах, тим тривкіша пам'ять. Замовкне голос Петровий, а зойк мордованого Батурина лунатиме крізь століття. Правнукам причується колись, як мордували їх предків.

Гетьман очі на неї підвів.

То не колишня Мотря стояла перед ним, а видиво якесь. Тамта тягнула до себе, приманювала, як молодість, як весна, сп'янювала, чарувала, а теперішня поневолювала, побі-джувала, як Немезіс, як фурія, як світовладна конечність.

— Ти страшна, Мотре! — сказав і закрив рукою обличчя.

— Страшна, як доля України, — відповіла.

Мовчали, але чули, що це не мовчанка, а лиш розмова, на котру слів немає.

Заскрипіли двері, і гетьман побачив пару вірних очей.

— Увійди, Кендзеровський, — сказав, і гетьманський покоєвий спинився біля порога. — Що нового?

— Нічого. Ваша милість, може, повечеряти зволять?

Мотря зірвалася з місця.

— А це куди? — спитав її гетьман.

— До моїх недужих. Дідусь не дасть собі ради з усіми. — І вийшла.

Кендзеровський розставив похідний складний стіл, добув із ящика срібну посуду і накладав на тарілки страву.

— На Гончарівці був? — питався його гетьман.

— Збігав, милосте ваша.

— І що?

Кендзеровський мовчав.

— Камінь на камені не остався, правда?

Гетьманський вірник не хотів кервавити серця свого пана.

— На Гончарівці Мручко зі своїми людьми порядкує, — промовив.

— А в Бахмачі?

— Бахмача не спліндрували.

— Хоч оден дах мені над головою лишили.

— Не вспіли зруйнувати, милосте ваша.

— Не вспіли. А пана Чуйкевича бачив?

— Пан канцелярист Чуйкевич у Бахмач поїхав. Сподіюсь, що надбіжить звідтіль, щоб рапорт вашій милості здати! Колотяться старшини.

— Ще й тепер? Після того, що в Батурині сталось? — І гетьман підступив до вікна, щоб затаїти своє збентеження.

Дивився на Сейм, що серед темряви виблискував ледом рудим від луни. Бачив не раз цей широкий і далекий краєвид, замкнений, ніби рамою, розкішне різьбленою, хуторами, гаями, банями церков і вежами дзвіниць. Як було дивитися серед ночі, то хоч би яка темрява, а по хуторах і селах світилося, ніби домівки людські на Батурин гляділи. А тепер там темно і глухо. Весь край лежав, як мрець на марах.