Богдан Лепкий - З-під Полтави до Бендер

«Бо нема куди,» — відповідали запорожці.

«Краще буде, краще!» — обіцяли собі.

«Як не нам, так дітям нашим».

«Якщо ті діти помудріють, та позбудуться батьківських гріхів.»

«І в один гуж стануть тягнути».

Зустріч у пир перемінялася. Поділилися на гуртки, гостилися. Чоломкалися чарками, приговорювали.

Ледом до батька ледом. Бо в батька горілка з медом,

приспівував козак. А другий кінчив: Чи з медом та чи з перцем, коли б лиш з добрим серцем.

Пригадували собі рідне село, батьківську хату, батька-матір. Куди батько йшов, Васильок зійшов, куди мати йшла, Там м'ятка зійшла.

«Гей, дай нам, Боже, до батька-матері вернутись».

«На ріднім місці і камінь обросте, а на чужині що?»

«На чужині, - куди не йду, злидні веду, горем поганяю. На чужині чоловік, як горох при дорозі, хто не йде, то й смикне та ще насміється». Шведи здивовано тому пирові приглядалися. А чумаки до них:

Не дамо вам стояти, Чорну землю топтати, Жовтими чобітками, Золотими підківками, Бо ви люди з дороги, Поболіли вас ноги, Ще й короткі свитки, Пообмерзали литки. Смуток у радість перемінявся… Хоч біда, та гоц!

Якийсь чумак, дивлячись на кучеряву перуку шведського офіцера, приспівував до

нього:

Подай, матінко, гребінець, Розчесать кучері під вінець. «Що він таке співає?» — питався той офіцер Мручка. Мручко, не надумуючись, відповів: «Каже, що цей гребінець на полиці, у рідної сестриці.»

Швед, дивлячись на розсміяні обличчя козацькі, й собі усміхнувся. Навіть король зі свого сідала зійшов і цікаво розглядався по чумацькім таборі. Та як же здивувався, коли один з тих засмолених і заялозених людей, як сажотрус і канальник в одній особі, несогіршою латиною відізвався до нього. Син багатого чумака, що трохи в київській академії вчився, а по батьковій смерті чумакувати вернувся.

Король прямо з дива вийти не міг, зустрінувши таку, не-Овідієву метаморфозу. «Дивний народ, дуже дивний народ!» — говорив, обдаровуючи чумаків. Але й чумаки не хотіли оставатися в довгу. Шведам гроші сунули в руку. А як котрий не хотів брати, казали: «Бери, дурний, гроші чистосрібні, пригодяться». Гей тече вода річеньками, Гей тече вода лугом, Чом до мене не повернеш, Як ідеш в поле з плугом? — затягнув хтось голосом чистим, як поранковий дзвін.

Табор нараз перестав шуміти. Ніби хтось розіграну скрипку китайкою накрив. Сумна пісня від серця мандрувала, нагадуючи зорішливі ночі, вишневі сади і те, чого звичайним словом не розкажеш. На те й пісня є.

Шведи, хоч слів не розуміли, так музику відчули. І їм пригадалося щось далеке, гарне, курявою війни покрите.

Жінками хитала тая пісня, як вітер билиною вночі, чоловіки зітхали — навіть шведи.

Аж один з наймолодших чумаків шапкою об землю гепнув і пугу геть далеко від себе відкинув. «Тю!.. Або я що таке! Наймиток купецький чи баришівник жидівський. Благослови, батьку отамане! — і до колін старому чумакові припав. — А ви, милостивії панове, не погорджуйте мною. Рука, що волів поганяла, може й ворога прогнати здоліє.» Біля нього декілька молодих, ніби з-під землі взялося. «І ми не гірші від нього. Благословіть і нас від пуги та до шаблі!» «Привеземо ворогові соли».

«Наваримо йому такої тарані, що лусне, а не з'їсть!» «Мажами вивеземо його над Дін». Отаман сивою головою похитував.

«Та вже, мостивії панове, — звернувся до козацьких старшин, — якщо нас старих і

нашого добра собі не бажаєте, так хоч молодь нашу беріть. Пригодиться!»

Розпрощалися.

«Як буде Божа воля, то буде й добра доля!» — потішали себе, і, наче дві дороги в полі, розійшлися.

Ніби хтось живе тіло надвоє перекроїв. Одна частина на південний схід, друга на північний захід подалася.

Довго пісня від одної до другої перелітала, ніби їх зв'язувала з собою. А там і пісня згубилася в степу, і тільки спомин залишився.

І знову степ, як зелене море, і синява небес над ним, і вітер безупинний, і така, як він, бистрокрила й непогамовна туга.

Ще більша, ніж до Очакова була. Бо тоді мандрівників наших бентежила тривога, щоб не наздогнали їх москалі, а тепер — оставалося лиш одно: нудьга.

І дивно. Деякі, чим довше та мандрівка тривала, тим більше привикали до себе, зживалися з собою, а інші наскучували собі. Почували злість до себе, а то й до сварки між ними доходило. Буцім хто з них спричинив теє лихо і коли б не він, то й лиха не було б. А вже жінки, так ті добиралися собі до живих печінок. За себе й за своїх чоловіків. Висповідалися вчора, а нині знову починали грішити.