Василь Сухомлинський - Вогнегривий коник

— Діти, давайте посадимо деревця на спомин про наше дитинство. Нас у класі тридцятеро — хай кожен посадить своє дерево.

Діти радо взялися до роботи. Викопали ямки, налили в них води, наносили перегною. Привезли маленькі саджанці — ялинки.

І вчителька викопала ямку.

Але для чого ще одна — тридцять друга ямка?

— Це для хлопчика, що приїде до нас із далекого краю… — каже вчителька. — А може, дівчинка приїде… Ось ми для невідомого друга й посадимо дерево.

Посадили класом тридцять двоє дерев і стали доглядати. Улітку поливали, взимку обгортали снігом, щоб деревам тепліше було. Дерева росли пишні, гіллясті.

Минав час. Ось уже діти й другий клас закінчили, третій і до четвертого перейшли — а невідомого друга немає, жоден новий учень не приїхав до села.

Ті діти вже юнаки й дівчата, вже й школу закінчують, а невідомий друг не приїздить.

Ялинки виросли, стали стрункі, гіллясті. Напередодні закінчення школи прийшли юнаки й дівчата до своєї ялинкової алеї. Прийшли, щоб помріяти про невідомого друга.

«Не може бути, щоб невідомий друг не зустрівся, — думали хлопці й дівчата. — Хіба може бути самотньою тридцять друга ялинка?»

Малий Тарасик побачив, як квочка встала з гнізда. Він мерщій заглянув у гніздо й побачив велике диво: з яєчка виглядало курча.

Квочка напилася води й вернулася на своє місце, а Тарасик сидів, мов зачарований. Він не міг діждатися, коли квочка знов устане. Йому кортіло дізнатися: що там робиться. Невже з кожного яєчка вилізе курчатко?

Так воно й сталося. Наступного ранку квочка сиділа вже не в гнізді, а на підлозі. Під нею пищало двадцятеро курчаток.

Зачудований Тарасик тільки хотів запитати матір про диво дивне, аж бачить: мати в руці тримає троє яєчок. Одне з них вона вже опустила в окріп, а друге ось-ось має опустити.

— Мамо, що ви робите! — скрикнув Тарасик. Здивована мати обернулась.

— А що я роблю?

— Не варіть! — крізь сльози просить хлопчик. — Там же курчатка…

Мати усміхнулась.

— У цих яєчках немає курчаток, — мовить вона.

— А де ж вони беруться? — питає Тарасик, витираючи сльози.

Одного разу заходить до класу вчителька й каже:

— Діти! На колгоспному току лежить пшениця. Скоро почнуться дощі. Треба занести її в комору. Допоможімо людям.

Діти з радістю зійшлися після уроків на роботу. Один тільки Павло не прийшов. Всі працювали, а Павло дома сидів. Наступного дня діти й питають Павла:

— Чого вчора не був?

Павло каже:

— Мама хвора… Треба мамі допомагати…

Діти й повірили товаришеві. Справді треба матері допомагати.

Але ось сталося несподіване. На великій перерві до школи приходить Павлова мама. Вчителька саме стояла на подвір’ї. Біля неї гралися учні. І Павло м’яча ганяв.

Павлова мати підходить до вчительки й просить:

— Допоможіть, будь ласка. Не хоче мій син нічого робити: ні води не принесе, ні хати не підмете…

Почувши ці слова, діти оточили Павла й мовчки дивилися на нього, не знаючи, що й казати.

На шкільному подвір’ї стало тихо-тихо. Сонечко зайшло за хмару…

— Навіть сонечкові соромно стало, — сказала Катруся.

На столі лежали чотири аркуші золотого паперу.

До столу підійшли два хлопчики і дві дівчинки.

Один хлопчик був Чорноокий, а другий Синьоокий.

Одна дівчинка була Білокоса, а друга Чорнокоса.

Чорноокий хлопчик, глянувши на аркуш золотого паперу, радісно скрикнув:

— Ой, яка пишна хлібина!

Він узяв ножиці й вирізав із золотого паперу хлібину. Синьоокий хлопчик, як тільки побачив золотий аркуш, радісно скрикнув:

— Та це ж півень крилами махає — ось-ось заспіває!

Узяв Синьоокий хлопчик ножиці й вирізав із золотого паперу півня. Усе в півня золоте: й хвіст, і крила, й гребінець, і голова, навіть очі блищать золотими вогниками. Білокоса дівчинка, як тільки побачила аркуш золотого паперу, радісно скрикнула:

— Ой, яке тепле й ласкаве сонечко!

Узяла Білокоса дівчинка ножиці й вирізала тепле й ласкаве сонечко.

Чорнокоса дівчинка, глянувши на золотий папір, радісно скрикнула:

— Ой, яка грізна блискавка!

Узяла Чорнокоса дівчинка ножиці й вирізала із золотого паперу грізну вогняну стрілу — блискавку.

Теплого червневого дня пішли діти до лісу. І сталося так, що тільки один Мишко взяв пляшку води, більше ніхто.