Марина Павленко - Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

Поки він ходив до колонки напитись, Софійка скоренько перейшла на інше. Не обминула й діда Кваші з Поштової.

— Слухай! — стрепенувся хлоп’як. — Цей дід щось замислив!

— Ти так думаєш? — загорілись Софійчині очі.

— Упевнений!

Ні, Сашко таки голова!

— І що ж він замислив?

— Захотів собі на старість дружини: щоб молода, красива, щоб і його, і хати гляділа!

— Але ж його Люсьці вже далеко за… Стривай, ти про мене чи що? Ха-ха! — від сміху мало не впала з колоди. — Чи про Лесю Радзивіл? Ще скажи, що на нас обох разом хоче женитись!.. Правда мусить почекати, ха-ха… Бо ми ще ж сьомого класу не закінчили! Ха-ха!..

Сашко збентежився не на жарт, і якийсь час — поки Софійка на всі лади хихотіла — похнюплено мовчав. Тоді висунув іншу версію:

— А що, коли… А що, коли цей Кваша якраз і замішаний у крадіжці?

— О, це вже більше скидається на правду! — втирала сльози від сміху. — Міліціянти саме йому продали оригінали картин?

— Ні, але він міг їм знайти клієнта! Жив же з Мокренком, то, може, знає любителів мистецтва, розуміється на цінах! Як тепер кажуть, зв’язки налагодив — і користується!

— А знаєш, у цьому щось є!

— інакше звідки в глухого бідного пенсіонера мобілка й оливки? Провернув аферу — та й має гроші!

— Вважаєш, це багатство у нього з'явилось недавно?

— Ти їла б оце сало, якби не була голодна?

— Ну…

— Якби він був звичний до лакіток, то накидався б на ваш хліб?

— Логічно!

— Його б підловити якось, піймати на гарячому…

— Було б непогано. Тільки про це подумаєм завтра, бо сьогодні з ніг падаю. Посуну додому… Дякую за вечерю. Тобто за обід. — усміхнулась.

— Нема за що, — усміхнувся й Сашко. — Я проведу!

— А хто роботу робитиме?

— Почекає робота! І так через неї мало головного не втратив!

Софійка вирішила не уточнювати, що він має на увазі під головним. Просто звелась і рушила до хвіртки.

Не помітили, як дійшли до її дому.

— Он і дівчата, і всі наші вже, мабуть, полягали: ніде не світиться! — позіхнула й собі Софійка. — Наче й рано ще, а з іншого боку — дев’ята година… Сама б уже впала на ліжко!

— То гарних тобі снів, не буду затримувати!

— І тобі!.. Ой, про маму ти не сказав.

— Нічого, дзвонила, що все добре. Уже навіть роботу знайшла, щоб дарма не сидіти. В сусідньому селі буряки сапатиме.

— В сусідньому? Це ж далеко!

— Е ні, до Віктóрівки звідти близько — через городи!

— Як-як ти сказав? До Вікт óрівки? Але ж правильно, мабуть: В і кторівки?

— Ні, мама чогось казала Вікт óрівки, ще й кілька разів так само повторила… А що, не однаково?

— Ох, знаєш, я і про це вже завтра подумаю, гаразд? Зараз якось на другий поверх долізти…

— Хочеш, занесу тебе? Я можу! Дивись, які біцепси на тих канавах понарощував!

— І про це завтра, угу?..

Вірка, Надька і Любка покотом сопіли на розкладній канапі у вітальні. А на тумбочці в коридорі лежала записка: «Ми з Ростиком пішли до Сніжани. Суп у холодильнику. Годуй дівчат, кладіться спати без нас. Батьки».

Ох, який там суп, коли на чай сили немає!

Раптом у двері хтось тихенько застукав. Певно, свої, бо лиш свої знають, що в хаті купа дітей, і не дзвонять. Але кого ще несе проти ночі?

Проте коли Софійка відчинила двері, весь її сон мов водою змило: на порозі стояв… Пустельник!

— Добрий вечір! Не спиш? Вибачай, що так пізно…

— Та де там пізно! — мало не застрибала од щастя Софійка — від того-таки щастя на коротку мить умерши й так само умить оживши. — В цю пору ми й не лягаєм ніколи! Я щойно зайшла до хати, а мама з татом узагалі ще не повертались!

— Знаю: вони у нас, я щойно дзвонив Сніжані. Через це й завернув саме сюди по дорозі з Леськовичів. Нам з тобою слід перебалакати наодинці!

Ой! Такого швидкого повороту у стосунках з дядьком Сергієм вона аж ніяк не передбачала! Якщо одверто, здається, навіть не мріяла! А коли ще відвертіше, то навіть злякалась! Власне, боятись нічого: щойно вона подасть команду, Сашкові сестри у вітальні піднімуть такий ґвалт, що Пустельникові не тільки перехочеться з нею балакати, а й надовго пропаде охота зраджувати дружину, але… Але як після того їй, Софійці, жити? Як після того вірити людям, як закохуватись отак, як було досі: самовіддано, без взаємності, до кінця життя?..

— У вас же, — нарешті спромоглась на слово, — дружина… І син…

— А я ж про що? Вони нізащо не мусять знати! І дуже добре, що про це не знатимуть твої батьки! Уявляєш, вони звідкись десь відшукали номер мого телефону!