Тібор Дері: Любий бо-пер!..

Як, до прикладу, мій колега Ференц Ґалґомачаї, відомий поет, значно молодший за мене — хай береже його Господь років до ста двадцяти, — однак узимку в натопленій кімнаті у нього теж крапає з носа.

Нещодавно одного холодного зимового дня я зустрівся з ним на майдані Сабадшаг. Елегантна коротка дублянка, вузькі велюрові штани, широке блакитне кашне довкола шиї, хутряна шапка набакир. Своє ветхе тіло він пакує у наймодніші лахи, аби не відстати від крутої молоді.

Я кидаю погляд на його довгий ніс. Потому дивлюся на небо. Закинувши назад голову, він стежить очима за моїм поглядом. А я знизу розглядаю його ніздрі: лівий бік уже геть вологий.

— Що ти там побачив?

— Горлицю, — кажу мрійливо. — Я люблю горлиць. Між іншим, ти читав Кароя?

— Читав, — відказує він. — Слабкий.

— Так-так, — кажу.

Крапля вже дозріває і цілковито поглинає мою увагу. Я не можу зосередитися на слабких сторонах згадуваного роману Кароя. Я його взагалі не читав. Раптом з жахом зауважую, що рука мого приятеля Ференца Ґалґомачаї тягнеться до кишені — явно за носовичком. Рука тремтить. Хвороба Паркінсона? Чи просто старечий тремор? Однак розмірковувати про це вже немає часу. Необхідно відволікти його увагу.

— Он вона! — кажу я, вдивляючись у небо.

— Друга горлиця?

— Не сова ж, — відповідаю. — З совою я востаннє зустрічався на сторінках романів сестер Бронте.

— А я — в Пуркенсдорфі на дзвіниці храму святого Ієроніма, то був старий, хирлявий екземпляр, — повідомляє мій колега. — Однак її очі сяяли, мов карбункули.

— Карбункули? Це смішно! Ніби з лексики нашого великого класика Мора Йокаї!

— Авжеж, саме мов кар-бун-ку-ли! — повторює він наспівно, анапестом. — Коли ж це було? Понад чверть віку тому, мій друже! Точніше влітку сорок сьомого, у серпні.

Хизується своєю блискучою пам'яттю, мов карбункулом.

— У серпні сорок сьомого цього бути не могло, — кажу навмання аби потягти час, — тоді ще не видавали виїзних паспортів на Захід.

— Мені дали, — каже він, докірливо глянувши на мене, тоді схиляє голову, його рука знову починає намацувати кишеню. А я, ніби заворожений, не можу відвести погляду від його носа. На щастя, земне тяжіння вчасно торжествує перемогу, грушовидна крапля відривається від ніздрі й уже поблискує на вилозі модної дублянки. Я усміхаюся… та що там — я заходжуся реготом.

— Чого ти смієшся?

— Просто так.

А скільки це часу я живу удвох із сином! Тобто сам — з ним, на чолі поріділої процесії закостенілих спогадів, у доволі гамірному супроводі Тамаша. Але хіба самому було б ліпше? Жити сподіваннями, що колись, коли прийде моя черга, чиясь милосердна рука витре мої слиняві шмарки?

Я ще не потребую синової підтримки і не прагну її, однак він служить одиницею виміру мого тілесно-душевного згасання. Якщо я ще можу втямити його повсякденні дурні розпитування й вагання, отже, це ознака того, що я досі при здоровому глузді, і лише повільно, мов павук по павутинці, опускаюся до свого прийдешнього пекла. А втім, якщо не помиляюся, з Тамаша вийде здоровий, дріб'язково чванькуватий пересічний чоловік з пересічними бажаннями, які він повсякчас тамуватиме: про це свідчить його любов до порядку й гідна подиву правдивість. Помаленьку він видужає від благоговіння переді мною, коли з часом виявить, скільки я брехав у своєму житті, здебільшого в юнацькі роки, коли ще мав у тому потребу. Від цього, безперечно, його натура стане ще здоровіша. Я і йому пророкую довге життя, хоча, можливо, воно буде коротше за моє.

Розчулено думаю, наскільки шляхетно я поводився з ним по смерті його матері, коли він був ще немовлям, і значно пізніше, коли він самотужки задріботів ніжками. Я мовби хотів надолужити усі втрати свого життя, тобто одній особі символічно відшкодувати скоєне, можливо, всьому людству. Кожного Божого дня рівно о сьомій вечора — навіть якщо й мусив вистрибнути з ліжка коханки чи з-за картярського столу — я з'являвся удома в час вечірнього купання малятка й чекав, поки його покладуть до ліжечка, щоб він забрав у свої супроводжувані кишковими кольками сни образ схиленого над ним татуся. Аби не нудьгувати, я іноді відпускав няньку і купав дитятко сам. Підклавши долоню під його потилицю, я обережно колихав маленьку голівку над поверхнею води, з легкою відразою поглядаючи на рожеве тільце, що тремтіло й сукало ніжками, слухав крики, що своїм тембром нагадували тихі зойки його матері, коли вона ночами шукала втіхи в моїй постелі. Цей спогад мене спершу розважав, та з часом я полишив купання і зайняв місце батька й глави сім'ї біля колиски, а згодом — біля ліжечка.