Генрик Сенкевич - Quo vadis

Вініцій, почувши про це, вирішив попередити апостола. Ввечері вдвох із Урсом, одягнувши галльські плащі, які закривали обличчя, вирушили до будинку Міріам, у якому перебував Петро, – будинок стояв аж на краю Затибря, біля підніжжя Янікульського пагорба. Дорогою бачили будинки, оточені солдатами, якими командували незнайомі люди. У кварталі було неспокійно, подекуди збиралися гурти цікавих. Тут і там центуріони перевіряли затриманих, випитуючи в них про Петра Симона та про Павла з Тарса.

Урс і Вініцій, випередивши солдатів, дійшли все-таки благополучно до оселі Міріам, у якій застали Петра, оточеного жменькою віруючих. Тимофій, помічник Павла з Тарса, і Лін перебували також біля нього.

На звістку про близьку небезпеку Назарій випровадив усіх по критому переходу до садової хвіртки, а потім до покинутих каменоломень, віддалених на кількасот кроків од Янікульської брами. Урсу довелося нести Ліна, кістки якого, поламані при тортурах, досі не зрослися. Опинившись у підземеллі, відчули себе в безпеці та при світлі каганця, запаленого Назарієм, почали тихо радитись, як урятувати дорогоцінне для них життя апостола.

– Отче, – сказав йому Вініцій, – нехай завтра на світанні Назарій виведе тебе з міста до гір Альбанських. Там тебе зустрінемо й заберемо до Анція, де чекає корабель, який має повезти нас обох до Неаполіса й на Сицилію. Щасливими будуть той день і година, коли ввійдеш до мого дому і поблагословиш моє вогнище.

Інші слухали його з радістю і, звертаючись до апостола, наполягали:

– Погодься, пастирю наш, бо не можна тобі залишатися в Римі. Збережи слово істини живе, аби не згинула вона разом з нами і з тобою. Послухайся нас, благаємо тебе, як батька.

– Зроби це в ім'я Христа! – закликали інші, хапаючись за край одягу його.

А він відповів:

– Діти мої! Хто знає, коли йому Господь кінець життя призначив?

Але не сказав, що не покине Рим, і сам вагався, що робити, позаяк уже давно поселився в душі його сумнів, навіть тривога. Ось паству його розвіяно, справу знищено, церкву, яка перед пожежею міста буйно зросла прекрасним деревом, перетворено на порох силою Звіра. Не залишилося нічого, крім сліз, крім спогадів, мук і смерті. Зерно дало щедрі сходи, але сатана втоптав їх у землю. Сили ангельські не прийшли на допомогу приреченим, і ось Нерон у славі розсівся над світом, страшний, могутніший, ніж будь-коли, володар усіх морів і всієї суші. Не раз уже рибалка Господній простягав у самотності руки до неба і питав: «Боже! Що нам робити? Як мені залишитись? І як, безсилому старцю, боротися з цією незліченною силою злого духа, що йому ти дозволив володіти й перемагати?»

І волав так із глибини безмежного болю, повторюючи подумки: «Немає тих овець, яких ти наказав мені пасти, немає твоєї церкви, пустка і скорбота у твоїй столиці, тож що ти мені тепер накажеш? Маю тут залишитися чи вивести решту стада, щоби десь за морями славили таємно ім'я твоє?»

І вагався. Вірив, що жива правда не згине і мусить узяти гору, але іноді думав, що не настав іще її час, який надійде тоді лише, коли Господь ступить на землю в день суду в славі й силі, в сто разів од Неронової могутнішій.

Часто уявлялося йому, що, коли він сам покине Рим, віруючі підуть за ним, і він відведе їх тоді аж ген, до тінистих гаїв Галілеї, над тихими глибинами Тиверіадського моря, до пастухів, спокійних, як голуби або як вівці, що їх там пасуть серед чебрецю та нарду. І все дужче хотів тиші й відпочинку, все більша туга за озером і Галілеєю огортала серце рибалки, все частіше сльози наповнювали очі старого.

Але коли на мить зробив уже вибір, охопив його раптовий страх і неспокій. Як же йому покинути це місто, в якому стільки крові мученицької ввібрала земля і де стільки уст смертників засвідчило істину? Чи має він один ухилитися від цього? І що відповість Господу, коли почує слова: «Ось, вони померли за віру свою, а ти втік?»

Ночі й дні минали в сумнівах і гризотах. Інші, кого роздерли леви, кого розіп'ято на хрестах, кого спалено в садах імператора, після мук спочили в Бозі, а він спати не міг і відчував муки більші від тих усіх, винайдених катами для жертв. Ранок часто вже освітлював дахи будинків, коли він закликав іще з глибини переповненого гіркотою серця:

– Господи, навіщо мені наказав сюди прийти і в цьому гнізді Звіра заснувати столицю твою?

Протягом тридцяти чотирьох років од загибелі Господа його він не знав спочинку. Із костуром у руці мандрував світом і розносив «добру новину». Сила його вичерпалась у мандрах і стараннях, аж врешті, коли в місті цьому, що було головою світу, він утвердив справу Вчителя, єдиний подих злого духа зніс усе, й він бачив, що боротьбу треба починати знову. І яку боротьбу! З одного боку – імператор, сенат, люд, легіони, що залізним обручем скували весь світ, незліченні фортеці, неосяжні землі, могуть, якої око людське не бачило, з другого боку – він, пригнічений віком і працею, із тремтячими руками, яким ледве до снаги тримати костур.