Гнат Хоткевич - Авірон. Довбуш. Оповідання

— Додому ци тут?

— Ади д'хаті казали…

— Най, я си яв'ю. Най харчюют собі троха.

Олексі не хотілося, аби про нього подумали, ніби він прийшов їсти.

— Єгомость просили, аби-сте таки зара йшли…

— А ти у них служиш?

— Ні… Я при церкові…

Олекса подумав і спитав:

— Може, там гоські йкі є?

— Нє… У нашого єгомостя гостей не буває…

— Най буде. Йду.

І пішов. Се був перший раз. За першим прийшов другий, за другим третій — і пішло…

Занепокоїлася Єлена, що почав чоловік щезати з хати. Спочатку було лиш неділями, а далі і в будень. Спочатку лише до Сапогова, а далі й ще кудись. І вертає все якийсь задуманий, ніби суворий… Взагалі порушилося родинне щастя.

Пан Станіслав Кшивокольський, дідич на Печеніжині et cetera [12] І так далі (латин.). (хоча тих cetera й не було), величав себе «ловчим курським». То був його ніби офіційний титул, але, як і більшість титулів провінціальної шляхти, цілком провізоричний. Без титулу якось несвойсько було шляхтичеві в Речі Посполитій.

Хто міцнішенький, добивався титулу воєводи або каштеляна земель, які давним-давно перестали належати Речі Посполитій: хто поменшає, особливо уся ота повітова братія, задоволялися титулами «чесника», «підкоморого», «ловчого», «мечника», «підчашого» і так далі і так далі — титулами без усякого обов'язку, без влади, без плати й без поваги.

Такий титул легко було випросити, ще легше купити. Під кінець Польщі то можна було набути титул за яких десять-п'ятнадцять дукатів. І се був такий мізерний гендель, що навіть камердинер королівський перестав ним труднитися, як чепуховим, продавав лише дипломи на ордени.

Взагалі впали титули в Речі Посполитій. Пан Карпінський, теж поміщик, підгірський, відомий із своєї неохоти до всяких блахманових титулів, не то з жалем, не то з іронією говорив:

— Титул «вельможний» у наших предків у XV–XVI віці значив дуже багато й давався лише особам першої ранги. Конецпольський, воєвода, сенатор, ргосег Regni [13] Знатна людина королівська (латин.). , титулувався «вельможним», а вже Яків Собеський, батько будучого короля, маючи високий пост хорунжого коронного, титулувався уже тільки як «urodzony» [14] Вроджений, шляхетний (пол.). . А вже в XVII віці ніхто не хоче бути ні «уродзоним», ні «шляхетним», а тільки «вельможним» або «ясновельможним». Так воно і пішло.

«Ваша милість» — це був титул тільки короля. Згодом і високого достойника почали величати «ваша милість пан». А ще згодом так почали узивати всякого та ще, аби не говорити довго, почали скорочувати у «вашмосць», «вашець», «вацьпан» і нарешті просто «ваць», похоже, як селяни-русини кличуть поросят.

Це було ядовито, але це була правда, як і те, що дійсно всі оці провінціальні титули були пса варті.

Отаким «ловчим» був і пан Кшивокольський. Більше. Брав декого сумнів, чи він навіть шляхтич взагалі.

— Біс його там знає,— говорив один з другим. — Вже одно те, що він якраз сюди приїхав господарювати, а не на які жизніші й більш залюднені околиці, вже це одно свідчить не на його користь. Це ж відомо, що всякий худопахолок, принабувши собі пару-другу сотень дукатів, тікає із своєї околиці, де його всі знають, і їде — куди? Та сюди ж до нас, бо тут далекий край, бо тут слабий контроль, бо тут індигенатів не питають. Приїхав, об'явив себе шляхтичем, ловчим курським чи яким підфіліпським і живи. А воно якби помацати кістку, от і показалося би, що ти за шляхтич.

Але це говорилося лише по кутках, у вічі ж панові Кшивокольському ще ніхто не насмілився висловити сумніву в шляхетстві. Насамперед тому, що й взагалі це річ делікатна: ану ж він дійсно шляхтич — яка образа тоді! А потім і просто тому, що ніхто не хотів зв'язуватись. Пан Кшивокольський, чи він був шляхтич, чи ні, але носився із шаблею, був гострий, нетерплячий, отже, в першім імпеті міг хапнутися до шаблі.

І знов же: якби він дав яку притоку до сумніву, скажім, проштрафився би у чому проти гонору рицарського — ну, тоді можна було би підняти питання про шляхетство. Але пан Кшивокольський поводився, як і всякий інший, приток до якихось сутичок нікому не давав, і тому на Коломийщи ні вважався за шляхтича, як і багато інших.

Загалом він був, «як і всякий інший». Поставив собі дворик на своє уподобання. Не був то старопольський шляхетський двір, що дід його почав будувати, а онук допіру скінчив двір, що в ньому росло не менше як три покоління й кожне клало свою печать на будову всіма отими прибудовками, надбудовками, прикрасами й оздобами.