Джек Лондон - Північна Одіссея

Він бачив білі стіни фабрик у Ріо-Бланко, що працювали на енергії водяних млинів. Бачив шість тисяч робітників, схудлих від голоду та блідих, семи- і восьмирічних дітлахів, що відробляли довжелезні зміни за жалюгідні десять центів на день. Бачив подібних до живих трупів робітників із головами, як^черепи скелетів. Ці люди працювали у фарбувальнях. Йому пригадалося, як батько називав ці фарбувальні «камерами для самогубць», бо рік роботи в них означав вірну смерть. Він бачив маленьке подвір'ячко, бачив матір, яка куховарила та ішачила по господарству, але все ж знаходила час приголубити його. А ще йому ввижався батько — кремезний, широкогрудий, щедро-великодушний до всіх. Батько любив людей і мав таке велике добре серце, що любові в ньому вистачало і для дружини, і для маленьких «мучачо», що бавилися в закуточку подвір'я. У ті часи його ще не називали Філіпе Рівера. Прізвище його було Фернандес, як і в батька та матері. А звали вони його Хуан. Пізніше він сам змінив ім'я та прізвище, бо виявив, що прізвище Фернандес дуже не подобається префектам поліції, політичним лідерам і селянам.

Великий, добродушний Хоакін Фернандес! Значне місце посідав він у видіннях Рівери. У ті часи він ще нічого не розумів, але зараз, пригадуючи минуле, розумів усе. Ось йому пригадується, як батько набирає шрифти в маленькій друкарні або щось подовгу знервовано пише на захаращеному столі. Пригадуються ті дивні вечори, коли до них таємно пробиралися робітники, крадучись у темряві, наче якісь зловмисники. Вони довго — годинами — про щось говорили з його батьком, а він, ще маленький хлопчик, не спав і слухав.

Раптом звідкілясь, наче здалеку, до нього долинув голос Спайдера Хагерті:

— Дивись, не дай себе збити на самому початку. Це Келлі так сказав. Отримаєш стусанів, зате грошенят заробиш.

Минуло десять хвилин, а Рівера і досі сидів у своєму кутку. Денні ніде не було видно. Вочевидь, він вирішив витиснути зі свого трюку максимум можливого.

І знову пекучі спогади попливли перед очима Рівери. То був страйк, вірніше — локаут, бо робітники Ріо-Бланко вирішили допомогти своїм страйкуючим братам у місті Пуебла. Почався голод, довелося ходити в гори по ягоди, корінці та трави, які вони їли, а потім страждали від сильних болів у животі. Аж ось — кошмар: пустище перед фабричною крамницею; тисячі виснажених голодом робітників; генерал Розаліо Мартінес та солдати Порфіріо Діаса, їхні гвинтівки, що плюються смертоносним свинцем; здавалося, вони ніколи не припинять плюватися, топлячи в крові вимоги робітників та кривди, яких вони зазнали. А та моторошна ніч! Рівері пригадалися вози-платформи, доверху забиті тілами загиблих. Ці вози відправляли до Вера Крус, щоб трупи скормити акулам у затоці. Він повзав по слизьких від крові тілах, шукаючи батька й матір. І таки знайшов — голих і скалічених. Особливо йому запам'яталася мати: з купи стирчала лише її голова, а тіло було придавлене страшною вагою десятків мертвих тіл. Тут знову торохнули гвинтівки солдатів Порфіріо Діаса, він зіскочив на землю і втік, ховаючись і петляючи, наче гнаний гірський койот.

До його вух долинуло оглушливе ревіння, подібне до розбурханого моря, і він побачив Денні Ворда, який ішов до рингу центральним проходом. За ним поспішала свита з тренерів та секундантів. Публіка шаленіла, вітаючи народного улюбленця, який неодмінно мав перемогти. Його ім'я було у всіх на вустах. Усі були за нього. Усі підтримували його. Навіть помічники Рівери — і ті відчули щось дуже схоже на радість, коли Денш елегантно пригнувся і прослизнув під канатами на ринг. Його щоки безперервно розтягувалися в посмішках, а коли він посміхався, то посміхалася кожна риса його обличчя — навіть зморшки під очима й самі очі. Світ не бачив такого добродушного боксера. Його обличчя було подібне до безперервної мінливої реклами доброзичливості і товариськості. Схоже, він усіх тут знав. Денні жартував і посміхався, вітаючи своїх друзів потойбіч канатів. Ті, що сиділи поодаль, були не в змозі стримати своїх почуттів і гучно верещали: «Денні! О Денні!» Ця радісна демонстрація всенародної любові тривала цілих п'ять хвилин.

Ріверу ніхто не помічав. Для публіки він просто перестав існувати. Над ним схилилося обрюзгле обличчя Спайдера Хагерті.

— Не бійся, — попередив він. — І не забувай вказівок. Треба вистояти якомога довше. Не дай себе збити. Якщо ти впадеш, ми маємо вказівку відлупцювати тебе в роздягальні. Второпав? Просто бийся — і все.