Едгар Берроуз - Тарзан та його звірі. Тарзанів син

Англійський пан! Він дізнався, хто саме був той бранець на «Кінкеді», коли плив із леді Грейсток угору по Угамбі. Доти, будучи в складі корабельної залоги, він не знав, хто були ті двоє полонених.

Бій закінчився! Тарзан мусив забити супротивника, який не захотів піддатися.

Швед бачив, як білий підвівся над трупом, поставив ногу м зламаний карк свого ворога й видав на повен голос грашний клич мавпи-переможця.

Андерссен здригнувся. Потім Тарзан обернувся до нього. Його обличчя було холодне й жорстоке, і швед прочитав у його сірих очах присуд смерті.

— Де моя дружина? — вигукнув мавполюд. — Де дитина?

Андерссен спробував відповісти, але несподіваний напад кашлю урвав його. В грудях у нього стирчала стріла, і коли він закашлявся, кров із пробитих легень несподівано ринула йому з рота й ніздрів.

Тарзан чекав, доки мине напад кашлю. Неначе бронзова статуя — холодний, важкий, незворушний — стояв він над беззахисною людиною, вичікуючи, коли зможе вирвати у неї необхідні. зізнання, а потім добити її.

Врешті кашель і кровотеча спинилися, і поранений спробував заговорити. Тарзан вкляк навколішки і прихилився до губів, які ледь ворушилися.

— Жінка й дитина! — повторив він. — Де вони? Андерссен очима вказав на стежку й прошепотів:

— Росіянин — він їх забрати.

— Як ти сюди потрапив? — продовжував Тарзан. — Чому ти не з Роковим?

— Вони спіймали нас, — відказав Андерссен таким тихим голосом, що мавполюд ледве розрізняв слова. — Вони спіймати нас. Я бився, але мої люди побігти геть. Тоді вони взяти мене, коли я був поранено. Роков, він сказав лишити мене тут гієнам. Це гірше, ніж убити. Він узяти твою жінка й дитина.

— Що ти робив з ними і куди їх вів? — спитав Тарзан, люто втупившись у чолов’ягу поглядом, сповненим ненависті й бажання помсти, що їх насилу стримував. — Що ти скоїв з моєю жінкою і дитиною? Говори швидко, доки я тебе, не вбив! Молися Богу! Кажи швидше, а то я роздеру тебе на шматки руками й зубами. Ти бачив, як я це роблю!

Вираз цілковитого здивування пойняв обличчя Ан-дерссена.

— Чому? — прошепотів він. — Я їм нічого лихого не зробити. Я хотів урятувати їх від росіянина. Твоя жінка добра до мене на «Кінкеді», і я чув, що мала дитина часом кричить. Я маю своя жінка й дитина, і я не міг витримати бачити ці жінка і дитина розділені і в руках Рокова далі. Це все. Чи я схожий, що тут я зробити їм кривду? — продовжив він після паузи, вказуючи на стрілу, що пробила йому груди.

Щось було у виразі й інтонаціях шведа, що переконало Тарзана в правдивості його пояснень. Обставиною, вагомішою понад інші, було те, що Андерссен виглядав змученим, але не зляканим. Кухар знав, що вмирає, тож Тарзанові погрози мало на нього впливали; але було цілком зрозуміло, що він хотів, аби англієць довідався правду і не трактував хибно його слова й поведінку.

— Я перепрошую, — сказав Тарзан зовсім просто. — Я зустрічав у товаристві Рокова самих лише негідників. Бачу, що я помилився. Тепер це в минулому, і облишмо цю тему заради важливішої — треба перенести вас у зручніше місце та оглянути рани. Слід зробити усе, щоб ви стали на ноги якомога швидше.

Швед усміхнувся й похитав головою.

— Ти будеш йти і шукати жінку й маля, — сказав він. — Я вже скоро бути мертвий, але… — він завагався. — Я ненавиджу думати про гієн. Прошу вас, добийте мене!

Тарзан здригнувся. Ще хвилину тому він був ладен убити цю людину. Тепер так само не міг позбавити його життя, як не міг би вкоротити віку нікому зі своїх друзів.

Він трохи підвів голову шведа, щоб тому зручніше було лежати.

Знову стався напад кашлю і страшна кровотеча. Коли все припинилося, Андерссен лежав із заплющеними очима.

Тарзан був подумав, що швед помер, коли той несподівано розплющив очі, глянув на мавполюда, зітхнув і мовив — дуже тихо, пошепки:

— Я тумати, скоро вітер швитко сильно тмухати!

І вмер.

Тарзан викопав неглибоку могилу для кухаря з «Кінкеда». В грудях цієї непривабливої на вигляд людини билося серце справжнього джентльмена. Це було все, що мавполюд міг зробити в жорстоких джунглях для людини, яка віддала життя, аби порятувати його маленького сина й дружину.

Відтак Тарзан знову розпочав гонитву за Роковим. Тепер він знав, що та жінка була справді Джейн і що нона знов потрапила до рук росіянина. Виглядало, що при всій чималій швидкості його човна та силі застосованих м’язів віч рухався із швидкістю слимака.

Тарзанові нелегко було знову натрапити на слід, бо тут проходило багато лісових стежок, що спліталися, перехрещувалися, розходилися й розгалужувалися у всіх напрямках, і по всіх них туди й сюди проходила незліченна кількість мешканців джунглів. Слід білого був затоптаний численними чорними носіями, які йшли за ним, а на тих слідах ще були сліди інших тубільців та диких звірів.