Річард Адамс - Небезпечні мандри

— Я не візьмуся за це,— тихо відказав П’ятий.— Ви... ви схожі зараз на собак, що носять людям палички!

— П’ятий! Ти що, хочеш мене розізлити? Ні, я не розізлюсь на тебе лише за те, що ти мене по-всякому обзиваєш. Але ж інші мусять виконувати за тебе твою роботу!

—— Це я мав би сердитися на вас, але, на біду, не вмію,— заперечив П’ятий.— Що їм мої слова? Чи не всі думають, що я з глузду з’їхав! Але ти, Ліщино, добре знаєш, що я не з’їхав з глузду, і ти не хочеш мене слухати. Це ти, лише ти у всьому винен!

— Отже, тобі все ще не подобається нова колонія? Ну, я думаю, що тут ти помиляєшся. Всі коли-небудь помиляються. Чи ти не можеш помилитися, як будь-хто інший? Козелець ошукався на вересовищі, а ти ошукуєшся тепер.

— Що це за кролі, що снують туди-сюди й носяться з морквою, наче білки з горіхами? Куди це годиться?

— Ну а я сказав би, що вони перейняли добру звичку від білок і тому стали ще кращими кролями.

— І тобі здається, що фермер скидає тут овочі тільки тому, що має добре серце? А що в нього на думці, ти знаєш?

— Просто він вивозить сюди покидьки. Кролі завжди харчувалися на людських смітниках, і нівроку їм. Чи ми не ласували зів’ялою салатою та старою ріпою? І ця морква не отруєна, П’ятий, повір моєму слову. І коли б фермер хотів пополювати кролів, то й цього ранку міг би пополювати на славу. Але ж він не прийшов з рушницею.

П’ятий припав до голої землі й ніби ще поменшав.

— Даремно я сперечаюся з тобою,— пригнічено мовив він.— Ліщино, дорогий друже, я просто відчуваю, як щось лихе ніби обкручується навколо цього місця! Я ще не розумію, що воно таке, тому й не дивно, що не можу нічого пояснити. Знаєш, як буває, коли хочеш гризнути яблуневої кори, а вона обплутана залізною сіткою. Хоч би що воно було, я близько до нього, от тільки не можу розкусити. Може, як посиджу ще трохи на самоті, то й додумаюсь, у чому річ.

— П’ятий, а чом би тобі не зробити по-моєму? Попоїж цих овочів, а тоді залізь у нору та відіспися. Тобі зразу ж полегшає!

— Кажу тобі, я не хочу мати нічого спільного з цим місцем,— сказав П’ятий.— Я швидше вернусь на вересовище, аніж полізу в цю нору. Тут весь дах із кісток!

— Та ні — тут стелю тримає коріння дерев. Зрештою, ти ж спав під землею всю ніч.

— Я там не спав.

— Що? А де ж ти спав?

— Тут. Під тисом — добрий прихисток, сухо.

Тепер Ліщина не на жарт занепокоївся. Якщо П’ятий так нажаханий, що пробув цілу ніч під дощем надворі, незважаючи на холод і небезпеку, то його нелегко буде переконати в протилежному.

Після тривалого мовчання Ліщина сказав:

— Який сором! Краще приєднуйся ти до нас. Але я облишу тебе на час, а потім перевідаю знов — може, повеселієш. Тільки гляди, не гризи тиса!

Не діставши від П’ятого ніякої відповіді, Ліщина знову подався на луг. День був чудовий — хіба можна було такого дня повірити в якісь лихі передчуття? Пополудні майже всі кролі поховалися від спекоти й духоти під землю. Але П’ятий все так само сидів самотою під тисом.

Увечері Ліщина відшукав Кучму, й разом вони пішли на розвідку в гай. Спочатку рухалися дуже обережно, але невдовзі посміливішали. Схоже було, що до гаю не заглядали тварини, більші за польових мишей.

— Тут немає ні запахів, ні будь-чиїх слідів! — зауважив Кучма.— Первоцвіт таки не збрехав! Тут і справді не водяться елілі. Не те, що в лісі над річкою! Признаюсь тобі, Ліщино: я смертельно боявся тієї ночі, тільки не хотів того показувати.

— І я боявся не менше,— признався Ліщина.— А в цьому місці... Я згоден з тобою — тут чисто...

— А це що за дивина? — перепинив його Кучма, ставши серед ведмежини, куди виходила кроляча нора. Землю тут покривав товстий шар перетлілого листя. Але там, де стояв Кучма, ніби недавно вихор вихрів. Чи який вибух підкинув угору, порозвішував на гіллі гниле листя. А посередині земля була оголена, вся порита й подряпана, і в ній видніла глибока, вузька виямка — не більша за одну з тих морквин, що їх обидва тягали вранці. Два кролі ретельно обнюхали, обдивилися пориту землю, але нічого не втямили.

— Дивно, що немає ніяких чужих запахів! — зауважив Кучма.

— Так, пахне тільки кролями, але ж цей запах тут повсюди. І ще пахне людиною, але це теж тут повсюди. Може, людина взагалі не причетна до цього. Просто видно, що якийсь чоловік ішов лісом і кинув тут білу паличку. Не він же перерив тут землю!

— А може, це зробив хтось із тутешніх божевільних кролів? Може, вони танцюють ночами проти місяця абощо? — припустив Кучма.