Єжи Путрамент - Четверо в яхті

Люцина не зрозуміла.

— У вас є вудка? То я покажу.

— Справді?

— Але це треба на світанку! О четвертій годині. Зможете? Ну, гаразд. А тим часом беріть свою постіль. Уже пізно.

— Так, так! — додала прекрасна Неллі. — Завтра, може, потанцюємо. Сьогодні треба виспатись. Ааа…

Нав'ючені простирадлами і одіялами, хлопці повернулись до палацу. Неллі зупинилася біля маврітанського входу.

— Я вже казала вам, тут не зовсім безпечно. Треба тихенько і швиденько. Люцино, може ти відведеш їх? Ось тобі ліхтарик.

Люцина взяла ліхтарик, який при місячному світлі здавався зовсім непотрібним предметом з розжареним червоним дротиком всередині.

— А взагалі там дуже приємно! — кричала навздогін Сикусова. — Затишно! І ці народні легенди! На добраніч!

Вони ввійшли в сіни, в іншу, зовсім не місячну атмосферу. Ліхтарик кидав скупе, вузьке, брудно-червоне світло.

— Увага! — тихо промовила Люцина. — Тут проходьте швидко! — І стрибнула праворуч, в пащу чогось іще чорнішого, ніж стіни. Коли всі по черзі опинилися в темряві, дівчина підняла ліхтарик вгору.

— Бачите? Звідти сиплються цеглини;

Вгорі виднілися невиразні обриси вигнутої стелі, оздобленої гіпсовими амурчиками. В одного з них замість голови була чорна пустота.

— Будьте обережні! — сказала Людина. — Коли тут проходите, завжди подивіться вгору і — бігом!

Куцик намагався пожартувати, але невдало. Хлопці поволі підіймалися східцями вгору за світлом ліхтарика. Гвинтові сходи були дуже круті і дуже брудні.

Незабаром хлопці опинилися перед вузькими високими дверима з гострим — «готичним» — верхом. Великий іржавий ключ стирчав у замку. Андрійко йшов останнім. Озирнувшись, він побачив крізь вузьке, без шибок віконце ясну ніч, шматок майже блакитного неба, гілля залитого місячним сяйвом дерева. Дивно, але цей вид викликав у хлопця неспокій. Андрійко одвернувся спиною до товаришів і пішов задкуючи, щоб дивитися в очі цій темряві, що, наче звір, причаїлася внизу.

Хлопці довго вертіли ключем. Виявилося, що вже два тижні після того, як виїхали студенти, сюди ніхто не заходив, і ключ страшенно заржавів — у Гожиялках було дуже вогко. Тільки доклавши фізичної сили, вони форсували і цю перешкоду.

— Ах! — мимоволі вирвалось у Куцика, який перший переступив поріг.

В той же час у Андрійка щось стиснуло в горлі. Внизу, в густій темряві сходів, виднілася вузька смуга стіни проти віконця, осяяна блідим світлом місячної ночі. І на цій світлій плямі Андрійко помітив якийсь рух. Щось темне по-зміїному пересувалося знизу вгору, наче щупальце якогось жахливого спрута підкрадалося з чорної безодні до Андрійка.

Хлопець стрибнув назад і наскочив на Войтека.

— Що з тобою? — обурився той.

Андрійко нічого не сказав. Друга тінь прослизнула знизу вгору, але незабаром повернулася. Це той самий безсонний вітерець хитав гілки тополі.

Нарешті увійшли всі інші. Кімната в башті була невелика. І сюди через три вузенькі віконця заглядала ніч, небо і місяць.

З одного віконця коса смуга світла падала на підлогу, друге було прикрите чорною завісою дерева, що росло поблизу, в третє самітно заглядала червонувата зірочка, і небо біля неї здавалося блакитнішим.

Між цими віконцями бігало короткозоре світло ліхтарика. П'ять нар, і на них — о диво! — сінники, хоч і тоненькі. Кілька розхитаних табуретів, шафа без дверей, але з книгами. А в кутку — вузенькі східці, які вели ще вище, до отвору в стелі, прикритого листом дикту.

— Звичайно, ніяких вигід тут нема. Є навіть протяги. Але тут не так вогко, як на яхті, — сказала Люцина. — Зрештою, у вашому віці…

— Ну звичайно! — крикнув Здісь. — Тут чудово!

— А ці… — почав Куцик і засміявся, наче прохаючи пробачення. — Ці страхіття де?

— Там! — сухо вказала вона на отвір в стелі. — І, мабуть, там, над цим амурчиком. Ось вам ліхтарик, згодиться. На добраніч!

— Як, а ви самі в темряві? По цих сходах? — Войтек уже скочив, готуючись її провести. І, звичайно, всі інші теж схопилися.

Бачачи, що їй не відкараскатись, Люцина змінила тактику.

— Ну, якщо вже інакше не можна, то я сама виберу собі кавалера. Андрійку!

У того серце завмерло від щастя і жаху. Коли, супроводжувані шпильками хлопців, вони спускалися по сходах, перше почуття було набагато сильніше. Обоє проскочили страшний вхід, місячна ніч зустріла їх теплом, запахом відцвілої, але все ще не скошеної трави і таким світлом, що Андрійко помітив щось нове в очах Люцини: може, дівчина примружила їх, а може, то засвітилася перелітна, коротка посмішка.