Єжи Путрамент - Четверо в яхті

Вже пролетіли зграї метеликів-одноденок. Вітерець став дужчий. І ось він приніс до хлопців слова: «Поворот оверштаг!»

Войтек ліктем штовхнув Едика. Куцик закусив губу… Вони чекали хвилин п'ять.

— Може, це там, на головному шляху? — промурмотів Куцик.

Тепер уже не було сумніву.

— Праворуч очерет, агой! — почувся близько чийсь голос.

1 зразу інший, трохи далі:

— Праворуч очерет…

Потім ще далі:

— Праворуч…

Потім четвертий, ледве чутний:

— Право…

Пісня на березі затихла. Куцик оцінив, нарешті, ситуацію і блискавично прийняв рішення.

— Весло! — шепнув він до Андрійка. — І ніяких балачок! Тихо! Здісь, Войтек, ставити грот!

Сам він вискочив на поміст, швидко відшвартував

«Аталанту», відштовхнув її і в останню мить скочив на палубу.

Грот блискавично злетів на щоглу. Залишаючи Войтека кріпити фал, Здісь схопив кермо і шкот.

Нічний різкий і холодний вітер зразу налетів на них, перехилив яхту на правий бік.

О спасенна швидкість! Тихо, неначе велика біла сова, «Аталанта» проминула вогнище і потонула в темряві.

1 тільки тепер учні Ескулапа і Андрійка помітили, що яхта зникла.

— Люди! — почувся вигук. — Румбакштаги втекли!

Ось як назвали їх ті, хто десять годин тому надівав на них вінки! Хлопці, причаївшись на «Аталанті», чули все. Яка цінна форма пізнання життя! Від скількох ілюзій врятовується той, хто має можливість непомітно бути на дискусії щодо його особи.

— Румбакштаги втекли! — заверещали дівчата.

— Ні! — крикнув хтось. — Цього не може бути!

— Зігмунт! — вигукнув сивий. — Утекли!

— Як це? — кричав Зігмунт. — А аванс?

Хлопці переглянулися.

— Що ж! — процідив крізь зуби Куцик. — Відішлемо їм якось. А тепер швидше, швидше!

Здісь натягнув парус, «Аталанта» накренилася ще дужче. Войтека послали на ніс виглядати ескадру, що мала прибути з нічної пітьми.

Берег був за кілька сот метрів, коли там з новою силою спалахнуло вогнище. А потім почулася пісня:

Румбакштаги втекли,

табір веселиться!

— Не лови гав, не лови гав! — шепотів Куцик до Здіся. — Чого ти заслухався?

— Дикуни! — люто процідив рульовий.

Андрійко виліз на кабіну. Відвернувшись од невдячної суші, хлопець намагався пронизати поглядом темряву ночі.

Він не бачив нічого. Тільки чув якийсь соковитий шелест, немовби краплі густого дощу падали у воду. Цей шелест наближався до «Аталанти» так швидко, що Андрійко розібрався тільки в останню мить.

— Дерева! — крикнув він. І справді, перед ним виникла висока чорна перешкода, яка п'ять секунд тому здавалася йому хмарою. Це сріблясте листя осик шелестіло, мов краплі дощу.

«Аталанта» різко повернула назад. І в цю ж мить ніч вибухнула прокляттям:

— Ідіот, йолоп! Куди ти лізеш? Міхал, право на борт! Який дурень! Я ж тобі казав іти за мною! Ну, чого мовчиш, Міяльський?

— Агой, слухаю, капітане! — крикнув хтось далеко позаду.

— Міяльський? Ну, а тут хто швендяє, хай йому чорт?

— Тсс! — сичав Куцик. — Грот униз! Тихенько!

Наче біла хмарка, без шуму, сповз на палубу парус.

Високий очерет був зовсім близько. По інерції вони в'їхали в зарості очерету. Стебла його поскрипували під натиском корпуса. Там, причаївшись, стримуючи подих і молячись, щоб Суламіф не зрадила їх, хлопці переждали поспішаючу до ескулапів ескадру. Одна за одною пропливли перед ними чотири яхти з гострими високими парусами. Тоді мандрівники знову підняли грот і рушили вперед, навмання, прямо в пащу безмежної ночі.

Хлопці спали довго, бо тільки на світанку зважилися кинути якір. Сонце вже припікало, коли, нарешті, Андрійко, позіхаючи, розплющив очі і одразу ж вийшов з кабіни.

«Аталанта» стояла посеред мікроскопічної бухточки. Дві купи очерету і між ними вузький прохід, крізь який просвічувало велике озеро. Ближче до них розкинулась ціла лука, заросла кущиками трави з бридким зубатим, паче пилка, листям. Навколо було повно квітучих жовтих і білих водяних лілій. Солодкий задушливий запах нерухомо висів у цій розігрітій, безвітряній бухті. Повітря дзижчало тисячами ос, що кружляли над очерети. Було дуже парко.

Андрійко взяв весло і намагався якось підштовхнути «Аталанту» до берега, але тут була трясовина. Довелося підмовитись од цього наміру, бо він побоявся посадити яхту на мілину.

Це була перша прикрість того дня. Нарешті хлопці прокинулись і години дві підштовхували яхту веслом, аби тільки вибратися з цієї пастки. Вітру тут зовсім не було.