Єжи Путрамент - Четверо в яхті

— Як ти втечеш? — повторив Куцик. — За метр нічого не видно. Розіб'єш яхту об перший стрічний корч, а потім заплатиш з власної кишені? Дякую. Якщо навіть Войтек і не бреше, то поки той доїде до Гіжицька і все оформить — мине один день, так? Отже, раніше ніж післязавтра або завтра ввечері їх можна не сподіватися.

Це було настільки переконливо, що навіть Войтек погодився, побурчавши трохи для пристойності. Не лишилося нічого іншого, як лягти спати.

Цього разу Андрійко був спокійний, він ліг без того хворобливого очікування кошмарів, яке з кожною ніччю на яхті ставало все нестерпнішим. Консиліум, незважаючи на повний провал, якось оздоровляюче вплинув на нього, підбадьорив. Андрійко бачив, що пущена кимось ' чутка про зачаровану яхту — очевидна брехня. Бо хоч лікарі і не дійшли між собою згоди, але сама думка про то, що кошмарів можна уникнути за допомогою: а) вечірнього посту; б) обмивання холодною водою; в) зіллям під назвою архідудник болотний — викликала у Андрійка абсолютну певність: сьогодні, нарешті, кошмару не буде.

Лікарі тужливо і старанно виводили біля вогнища пісню про якусь нещасну дівчину. Андрійко навіть не встиг дізнатися, хто ж вона, ця дівчина. Сон був міцний І глибокий, як ніч за віконцем каюти.

Він тривав, здавалося, вічно. І лише після довгої нескінченності якась безпредметна радість оволоділа Андрійковим серцем. Ось-ось, відчував він, його спіткає щось дуже важливе, щось чудове.

Це чекання дедалі зростало. Він таки не помилився.

На далекій грані темряви блиснув рожевий вогник. Андрійко напружив зір і побачив.

Здалеку, освітлена рожевим сяйвом, ішла наяда, та, з солодким обличчям, що наділа на нього вінок. Серце в Андрійка билося неспокійно, дихати було важко.

Наяда підійшла. Її обличчя освітлювала посмішка. Вона посміхалася до нього, Андрійка! А потім нахилилась і поцілувала його.

Андрійко витягнув руки, з усієї сили схопив її і притулив до своїх мужніх грудей.

І раптом — жахливий вибух, розпачливий крик.

Андрійко прокидається. Вся команда вже на ногах. Ліхтарик Куцика світить прямо йому в очі. Хлопці регочуть.

Біля самого свого обличчя Андрійко бачить чудові оксамитні очі, довгу морду з чорним ґудзиком носа і великі чорно-білі обвислі вуха. І посмішку, підлесливу, самовіддану, боягузьку посмішку найгіршого з собачих підлабузників.

Андрійко схоплюється з койки. На підлогу летить Суламіф. Противна, брехлива, вона негайно прикидається, ніби надзвичайно задоволена цією подією. Махає хвостом, крутить мордою. Навіть скиглить тихенько, така щаслива, така мила, така покірна, слухняна і лагідна.

— Ось твої віяла! — кричить Здісь і показує на пухнастий хвіст, яким собака тепер нечутно підмітає підлогу.

— Ось твої пацюки! — кричить Куцик.

Тоді в Андрійка промайнула думка:

— Це вона, це вона! Я зразу говорив! А ви казали, що це хтось із нас. Ну, з цією їжею….

— Якраз, ти сам казав! Ти казав, що пацюки!

— Це все одно! А ви казали, що хтось із нас…

Що робити з собакою? Починається сварка. Войтек пропонує негайно подарувати її підлим ескулапам. Власне кажучи, всі згодні з цим, крім Андрійка. Бо, незважаючи на те, що Суламіф зробила з нього посміховище, хлопець не відчував до неї неприязні. Андрійко уявляв собі останні три дні її життя. Налякана Франковяковою, вона тікає і ховається на яхті. Боїться всіх, голодна. Під час того післяобіднього відпочинку вона краде всю їжу. І мусить ховатися, коли чує страшенну лють потерпілих. А вночі в неї прокидаються муки сумління. І кого вона вибирає своїм повірником? До кого йде, шукаючи великодушності? І це щоночі, незважаючи на першу, другу і третю невдачу!

Тому Андрійко намагався захистити її. Це було не так легко. Суламіф — паскудна злодійка, це заперечити неможливо. У неї гидкий характер — це видно з того, як вона крутить хвостом. Сама Франковякова попереджала про неї.

Власне кажучи, Андрійко міг аргументувати лише одним: це собака Франковяків. Не можна ж кидати їх власність напризволяще! Хлопці розбивали його без труднощів, твердячи, Що Франковяк буде дуже вдячний за те, що позбудеться цієї тварюки. Запевняли, що вона знайде шлях назад.

Хлопці ще не розв'язали питання, коли Здісь сикнув, наказавши мовчати. На березі почувся спів. О диво, лікарі ще співали! Котра ж година? Минуло щонайбільше десять хвилин з моменту, коли вони заснули.

Але не цей спів збудив чуйність Здіся. Вони вийшли на палубу. Ніч була темна, тільки відблиск вогнищ пофарбував у кривавий колір щоглу «Аталанти». Хлопці прислухалися до цієї ночі.