Зиґмунд Фройд - Тотем і табу

Я наважуся тепер застосувати до рахунків витрат на учнів концепцію, яка склалася у нас у процесі розгляду рахунку про поховання. З цієї точки зору їх можна пояснити так, що мізерні залишки чуттєвого потягу у Леонардо нав’язливо прагнули висловитися у перекрученій формі. Його учні – уособлення його власної дитячої вроди – і його мати виступили його сексуальними об’єктами настільки, наскільки це допускало панівне у його душі сексуальне витіснення, а нав’язлива потреба педантичної реєстрації витрат на них стала дивною формою маскування цього рудиментарного конфлікту. Звідси випливає, що сексуальне життя Леонардо справді належить до гомосексуального типу, психологічний розвиток якого ми зуміли простежити, а гомосексуальна ситуація в його фантазії про шуліку стає нам зрозумілою, оскільки демонструє тільки те, що ми вже й раніше знали про цей тип. Вона стверджує: «Внаслідок еротичного ставлення до матері я став гомосексуальним» [57] Форми вияву згніченого лібідо у Леонардо, зокрема схильність до педантичної уваги до грошей, належать до рис характеру, що виникають з анальної еротики. Пор.: «Charakter und Analerotik», 1908 ( прим. авт. ). .

Фантазія Леонардо про шуліку так само утримує нашу увагу. Словами, які аж надто виразно змальовують статевий акт («…і багато разів штовхнув… хвостом [мені] у вуста»), Леонардо підкреслює інтенсивність еротичних відносин між матір’ю і дитям. Зі зв’язку дій матері (шуліки) з областю рота нескладно вивести іще одне значення цього елемента спогаду, що можна сформулювати так: мати поклала на мої вуста незліченні пристрасні поцілунки. Фантазію утворюють спогади про смоктання груді і материні поцілунки.

Милосердна природа обдарувала художника здатністю виражати свої найпотаємніші, від нього самого приховані душевні порухи в творіннях, які викликають глибоке хвилювання в інших, сторонніх людей, які не здатні пояснити, з чого походять ці їхні емоції. Чи не мало б у життєвому доробку Леонардо відбитися те, що його пам’ять зберегла як найсильніше враження дитинства? Цього слід би очікувати. Та, зваживши, яких глибоких перетворень має зазнати враження художника, перше ніж стане частиною його внеску у мистецтво, ми розуміємо, що варто до певної межі стримати свої сподівання знайти у творчості Леонардо аж таке чітке відтворення того враження.

Думаючи про картини Леонардо, ми одразу пригадуємо чарівливу, звабливу і загадкову усмішку, якою він оживив вуста всіх своїх жіночих персонажів. Застигла на злегка розтягнутих елегантно вигнутих губах, ця усмішка стала характерним знаком його живопису і називається переважно «леонардівською» [58] Тут мистецтвознавець згадає про своєрідну нерухому усмішку, характерну для пластичних творів архаїчного грецького мистецтва – зокрема, егінської скульптури; ймовірно, щось подібне демонструють також твори Вероккйо, вчителя Леонардо, тож подальший виклад потребує обмислення ( прим. авт. ). . На непересічному вродливому обличчі флорентійки Мони Лізи дель Джокондо ця посмішка найбільше привертала увагу і бентежила глядачів. Ця усмішка вимагала інтерпретації і отримала найрозмаїтіші пояснення, жодне з яких не було визнано задовільним. « Voilà quatre siecles bientôt que Monna Lisa fait perdre la tête à tous ceux qui parlent d’elle, après l’avoir longtemps regardée » [59] Ґрюйєр (Gruyer. – In: Seidlitz. L. dа V. Vol. II P. 280): (фр.) «Ось уже чотири століття Мона Ліза морочить голову кожному, хто, надивившись, починає говорити про неї» ( прим. авт. ). .

Леонардо да Вінчі. Мона Ліза (Джоконда)

Мутер каже [60] Geschichte der Malerei. Bd. I. S. 314 ( прим. авт. ). : «Глядача привертали саме демонічні чари цієї посмішки. Сотні поетів і письменників писали про цю жінку, що, як видається, то звабливо усміхається, то холодно і байдуже дивиться у простір, і ніхто не розгадав таємниці її усмішки, ніхто не прочитав її думок. Все, навіть ландшафт, загадковий, як сон, ніби тремтить у передгрозовому мареві чуттєвості».

Думку про поєднання в усмішці Мони Лізи двох різних елементів висловили чимало критиків. Вони бачать в міміці вродливої флорентійки найдосконаліше втілення суперечностей, які панують у любовному житті жінки – стриманість і звабливість, сповнену ніжності відданість і черству, вимогливу чуттєвість, що поглинає чоловіка, як об’єкт. Мюнц так висловлюється щодо цього: « On sait quelle énigme indéchiffrable et passionnante Monna Lisa Gioconda ne cesse depuis bientôt quatre siècles, de proposer aux admirateurs pressés devant elle. Jamais artiste (j’emprunte la plume du délicat écrivain qui se cache sous le Pseudonyme de Pierre de Corlay) “a-t-il traduit ainsi l’essence même de la fémininité: tendresse et coquetterie, pudeur et sourde volupté, tout le mystère d’un cœur qui se réserve, d’un cerveau qui réfléchit, d’une personnalité qui se garde et ne livre d’elle-même que son rayonnement…” [61] (Фр.) «Відомо, яку нерозв’язну і пристрасну таємницю ось уже чотири сторіччя Мона Ліза Джоконда пропонує шанувальникам, що юрмляться навколо неї. Ніколи художнику (наводжу слова тонкого критика, що ховається за псевдонімом П’єр Корлі) не щастило так передати сутність жіночності: ніжність і кокетство, сором’язливість і глуху пристрасть, всю таємницю стриманого серця, замисленого мозку і особистості, яка зраджує себе заледве тільки промінчиками свого внутрішнього полум’я…»