— Я бачу зв’язки з ханойським інститутом і ордер на примусове залучення, — зауважив Перкен. — Небагато, але все ж таки...
Він знову втупився в карту.
— Транспортуватимемо на візках.
— А що з тими шістдесятьма кілограмами, встановленими регламентом?
— Нічого. Це не має жодного значення. Від п’ятдесяти до трьохсот кілограмів залежно... залежно від того, що вам трапиться. Отже, візки. Але якщо протягом місяця нічого не трапиться...
— Та ні! Адже ви добре знаєте, що масив Дангрек зовсім не досліджений...
— Але не настільки, як ви це собі уявляєте.
— ...і що тубільцям відомі храми. Чому не настільки, як я це собі уявляю?
— Ми ще повернемось до цього... — Він на мить замовк. — Я добре знаю французьку адміністрацію. Ви — чужинець, тому вона буде створювати всілякі перепони. Проте ця небезпека не така вже й велика... Є інша небезпека, яка вдвічі більша.
— Інша?
— Там можна зостатися назавжди.
— Меойці?
— Так, вони, але, крім них, є ще джунглі й лихоманка.
— Я думав про це.
— Гаразд. Давайте поговоримо про гроші.
— Все дуже просто — маленький барельєф або статуя коштують десь близько тридцяти тисяч франків.
— Золотих?
— У вас надто великий апетит.
— Тут уже нічого не вдієш. Мені вистачить десять тисяч. А вам — двадцять.
— Двадцять.
— Не бозна-скільки. Але якщо барельєф гарний — наприклад, танцюристка, — він буде коштувати принаймні двісті тисяч франків.
— Із скількох брил він складається?
— З трьох, чотирьох...
— А ви впевнені, що продасте їх?
— Звичайно. Я знаю найвідоміших фахівців у Лондоні і в Парижі. Крім того, дуже легко можна організувати публічний розпродаж.
— Легко, але довго.
— Ніхто вам не боронить продавати відразу, тобто без публічного розпродажу. Ці речі рідкісні — ціни на них стрибнули вгору відразу після війни.
— Ще одне — припустимо, що ми знайшли храми...
— Ми, — пробурмотів Клод.
— ...як ви думаєте від’єднати найбільш вартісні брили каміння?
— Це буде не так легко. Я про це думав...
— Наскільки я пригадую, каміння досить масивне.
— Так, але кхмерські храми збудовані без цементу і не мають фундаменту — мов іграшкові замки з доміно.
— Нічого собі доміно — п’ятдесят сантиметрів у перерізі і метр довжини... Це близько семисот п’ятдесяти кілограмів ваги!..
— Я думав узяти довгу пилку, щоб відрізати не дуже широкий шматок з різьбленням. Пилки я маю тут. Будемо сподіватися, що упродовж віків усе попадало на землю, а смоківниці й запалювальні бомби сіамців дуже нам допомогли.
— Я зустрічав більше уламків гірської породи, ніж храмів... Там уже побували шукачі скарбів... До тих пір я дивився на храми лише як на...
Перкен відклав мапу і втупився очима в лампу. Клод запитував себе, про що він думає, — його відірваний від реальності погляд, здавалося, став якимсь замріяним. «Що я про нього знаю?» — вже вкотре подумав Клод, вражений виразом його обличчя і поглядом, втупленим в умивальник. Серед тиші глухо відлунював стукіт корабельних машин.
— Ну що?
Перкен, відсунувши мапу, сів на кушетку.
— Обійдемося без запитань. Цей продуманий проект вартий уваги. Я й справді не думав, а мріяв про ту мить, коли матиму гроші... Я зовсім не хочу забігати наперед подій, які повинні закінчитися щасливо. Але, зрозумійте, я погоджуюсь лише тому, що хочу потрапити до меойців.
— Куди саме?
— Набагато північніше, але одне другому не заважає. Поки що я одне знаю достеменно: я їду в Бангкок, де мушу розшукати одного чоловіка, до якого маю велику симпатію і водночас підозру... В Бангкоці місцева міліція повідомить мене, що їй відомо про його так зване зникнення. Я думаю, що...
— Отже, ви погоджуєтесь?
— Так. ...що він подався у той район, де перебував я. Якщо він мертвий, то я знатиму, що мені робити далі. Інакше...
— Що інакше?
— Мене не влаштовує його присутність, бо він усе зіпсує...
Перкен так перескакував з однієї теми на іншу, що Клод ледве встигав за ним. А потім він ніби відключився. Клод прослідкував за поглядом Перкена — той дивився на нього, вірніше на його зображення в дзеркалі. Якусь мить Клод розглядав власне чоло, підборіддя й очі Перкена, який, здавалося, думав про нього.
— Не відповідайте, будь ласка, аби відповісти...
Його погляд став зосередженішим.
— Чому ви погодились на це?
— Я міг би вам відповісти: тому що у мене майже немає грошей, і це дійсно так.
— Але ж їх можна заробити й іншими способами. І навіщо вони вам? Очевидно, не для того, щоб гратися ними?
Читать дальше