Микола Аркас: Історія України-Русі. Том 3. Частина 2

В кінци 1775 року збурено Січ - гніздо козацької волі.

Року 1780 заведено в Гетьманщині таку саму губерніяльну управу, як була в Росиї. Скасовано малоросийську колегію, генеральний суд, генеральну і полкову управу і Гетьманщину поділено на три намісництва: Київське, Чернигівське і Новгород-сіверське. Року 1783 козацькі полки перемінено на росийські, полковникам дано чин бригадирський, иньшій старшині лишено волю, або йти собі у відставку, або вступити до росийської служби, а з козаків утворено осібний стан свобідного селяньства. Иньших селян перетворено в хлопів, як у Росиї, їм заборонено переходити з місця на місце і таким чином видано їх на поталу панів, котрі тільки й дбали про те, щоб з селянина витягнути як найбільше сили для роботи на панських ланах і щоб йому за се нічого не дати.

Тоді також зрівнано міста українські з московськими, а 1786 року відібрано українським монастирям їх маєтности, і визначено їм за те платню з державної каси.

Між тим упала Польща. Упала вона з власної вини, бо не вміла рядити собою, бо шляхта за богато брала для себе, а нічо не хотіла другим дати, бо замість упорядкувати свій власний, польським народом заселений край, вона захланне сягала по українські землі і замість кріпко держатися Балтийського моря, перлася над море Чорне. Війни з Хмельницьким та з гайдамаками підтяли єї до решти. І так 1772 р. Австрия, Росия і Пруси порозумілися і забрали від Польщі - Росия пограничні землі Білоруські, Пруси землі коло Балтийського моря, а Австрия Галичину.

До того Австрия заняла 1774 року Буковину, покликуючися на те, що тая країна належала колись до Галичини.

По тім розборі Польщі деякі з Поляків схаменулися і хотіли переводити всякі реформи, хотіли надати краєви конституцию. Але то було вже за пізно. На конституцию не годилися ті пани, що нічо більше не знали, як тільки жити з хлопської праці, вони підняли повстання проти реформам, (так звану торговицьку конфедерацию) і віддалися під опіку Росиї. Росия казала скликати новий сойм, а той скасував конституцию і віддав Росиї Київщину, Поділє, значну частину Волині та Білоруських земель. Але Поляки підняли за се проти свого короля 1794 року повстання, а тоді Росия і Пруси розібрали Польщу до решти.

Року 1815 уставлено той поділ так, як він нині є.

В тих землях, що дісталися під Австрию, т. є. в Галичині і в Буковині, Австрия зачала заводити добрі порядки. Цісарева Мария Тереса і єї син цісар Йосиф II дбали о добро своїх підданих і хотіли добути селян з панської неволі.

Мария Тереса обмежила кріпацтво, дала деякі права селянам і захистила іх перед самоволею панів. Вона звернула також свою увагу на український народ і щоби йому дати мудрий провід, заложила у Відні духовну семинарию для Українських священиків. Єї син Иосиф II зніс крепацтво, дітям селянським відчинив вступ до шкіл і заложив у Львові духовну семинарию та університет з українською викладовою мовою. Але український народ, давлений цілими століттями панським ярмом та неволений Польщею, не вмів скористати з тих прав і незабаром, коли змінилися часи прихильні для Українців і настали иньші, прихильнійші для Поляків, він знова попав під польську насилу, з котрої що йно тепер вибивається остаточно на волю.

Гірше діялося тим Українцям, що попали під Росию. Там не тільки покасовано гетьманщину і козаччину, але заведено крепацтво, т. є. неволю селян саме тоді, як цісар Йосиф II зносив се крепацтво в Галичині. Народ терпів, а коли вже не було сили стерпіти того гнету, то він кидав усе рідне і тікав за Дунай і на Кубань, хоч воно було й далеко. Але по дорозі їм були колишні Запорожські землі, котрі забрало собі панство. Панству тому треба було якось оселювати ті землі, і от воно стало приймати тих втікачів, що світ-за-очі тікали од своїх панів. Приймаючи таких втікачів, Новоросійське панство давало їм притулок у себе, обороняло їх од поліції, котра за те брала добрі хабарі, а бідні втікачі, щоб мати хоч будь-який спокій, робили за те на тих панів і, як не втікали од них ще далі, то робилися їх кріпаками.

Непомітно для України проминуло царювання Павла І і Олександра І. За Павла І повернуто де-що з того, що було перед Катериною, як Генеральний суд і иньші установи. Причинився до того Олексаандер Безбородько, довірений царя, а український патриот. Але по смерти Павла, Олександер І став заводити на Україні ті порядки, що були за його бабки Катерини II. За Олександра І у 1812 р., коли на Росію насунув Наполеон І з Французами та иншими спільниками, у Полтавщині, Київщині та Чернигівщині набрано було кілька козацьких полків і одпроваджено у армію. Доля тих козаків була невесела: до-дому вони верталися з походу обідрані і голі. Те, що на війну з Французами узято було козацькі полки, подало Українським людям надію, що буде знову заведено колишні козацькі порядки та скасовано кріпацтво. І люде заворушилися, але заворушилися не скрізь і не одразу по всій Україні, а так де-не-де, - то тут, то там, - то скоро той рух був приборканий. Крім того, за Олександра І, з царського наказу, Аракчеєв, найблизчий до Царя генерал, позаводив на Україні воєнні поселення. Такі поселення заведено було в Слобідській Україні та у Новоросії. Се були села, в котрих оселювали Москалів; дісціплина по них була така сама, як і у війську; так само воєнно-поселенці поділялися на полки і роти, мали своїх офицерів, котрі жили по тих селах, навіть діти їхні, - прозивалися вони „кантоністами", - одбували військову службу. Тільки й одріжняло тих поселенців од справжніх москалів, що вони, крім муштри, були хлібороби та жили не по казармах десь по городах, а в хатах із своїм семейством по воєнних поселеннях. У 1837 році позаводили такі поселення ще у Подолії, а у 1838 році і в Уманщині. Були вони аж до 1857 року, коли царь Олександер ІІ скасував їх, бо вони дорого коштували і не справдили тих надій, що на них покладали. І досі ті великі села з широкими, рівними, як на шнурочку, вулицями, з високими церквами, нагадують те, що було, та минулося.